— Ти — закінчений цинік-ортодокс. Навчивши каліграфії, характери школярів не підрівняєш під лінійку.
— Коли ти певен, що я цинік...— він говорив так, як я міг би побалакати сам з собою. Роздратовано перевів я розмову на інше.
— Як вас розбили?
— Нашу дивізію? Про це важко згадувати. — Назарій вперше по-людськи непідробно зітхнув.
Таке "осягнення" в мене тюрми, комплексних казематів з лункими коридорами, століттями не білені стелі, відполіровані до чорноти залізні загорожі... Ну й таке інше, що в сукупності називається тюрмою. Де, як меблі з душами і стогоном, перебувають в'язні і наглядачі, де лунають кроки... Щось схоже може статися зі мною тепер. Поруч зі мною влігся чужий сон, стиснулося равликом чуже життя. По суті, це чужий син. Про свою жінку я не хотів так говорити чи допускати в гадці. Я вважав-оцінював, сприймав мою Валю в ліжку як не-мій-сон. Воно собі хропіло поряд; коли його напівбудили фізіологічні потреби, воно йшло до вбиральні або ми займалися любов'ю, і не-мій-сон вкладався в пір'яні бебехи й кудись поринав, зовсім мене не покидаючи. Про Назарія я повинен сказати — біля мене "чужий сон". Я то сприймаю його, то не сприймаю, то ловлю тільки слід, то схоплюю хвоста, то він являється перед мною задекорованою сценою, і я то сходжу з дива, що це справжнісінька реальність або реальна справжність.
Я повертаюся спиною до есесівця, бо не хочу до нього звикати ні як до невідомого сну, ні як до невеселої яви. Він мені абсолютно непотрібний, це тимчасова жива декорація зруйнованої історії, де мені випадково судилося знайти тимчасовий прихисток, і про це свідчать ріка, заметіль і холод.
Ні, я не звикну й не прив'яжуся ні до замку-божниці, ні до Назарія і полонених, яких під розписку здам до чортової матері на подорож до Сибіру, а сам вернуся на фронт, у свою дивізію, до майора Останка, дурнуватого хохла, який любить тільки випити, поїсти і розповідати, що доводилося покомандувати і батальйоном, і полком, і бригадою ще у званні старшини. Він як ото почне живописати Новоросійськ, та малу землю, та зустрічі з видатним, та "єдиноличні" подвиги — не одірвешся. Хапає за рукав — і мусиш послухати, повтирати бризків з його паскудного рота і нанюхати смороду махорки й гашеного вапна... Чортзна-що за запах!!!
Мовби відчуваючи, що я думаю про нього, есесівець теж повертається до мене плечима. Я відсуваюся до самої стіни і вдихаю її холодну свіжість. Без будь-якого зв'язку з попередніми думками кілька разів повторюю собі, що моя затримка вимушена, в таку погоду нікуди не доберешся. Ще мелькає думка: як там моя Валя? Звісно, десь на посиденьках. Що їй робити? Ми бездітні, вона мишеня, як усі жінки... Більш ні про що не хочеться думати. Слухаю, як завиває вітер у піддашші і сипле по вікнах крижаною крупою. Полонені один за одним чимчикують "до вітру", але я вдаю, що сплю: не вистачало виводити під автоматом, нікуди не дінуться. Півгодини отакої ки-рині — і готове запалення легенів. Втеча — це самовбивство. Вони це повинні розуміти. Навіть уявити собі, що ти в дорозі, — те, що писати до забутої бабусі листа.
* * *
— Ти так і не розповів мені, як вас розгромили під Бродами. Я не побачив картини. Призивався взводом, ротою, танковим чи пішим батальйоном, заглиблювався в порожній німецький тил до готових віддатися молодиць, наимерзенніше в цьому ділі, коли заголює литку підстаркувата вусата валашка або жовтороте, з несформованими грудьми дівчатко-підліток... А як розгромили двохсотти-сячну армію, не уявляю, не вмію цього назвати. Які лещата потрібні, щоб затиснути до смерті отаку озброєну до зубів орду!
— Ти мені з цими Бродами як надокучлива музична фраза у вусі, яка дзвенить з самого ранку. Може, пополудні? Прошу тебе: давай відкладемо. Ще буде нагода. Нема в мене зараз настрою, хоч убий.
— За те, що втікаєш з-під Бродів, тебе не скарають, але чого ти вирішив згубитися в Семигородщині?
— Бо тут Інтернаціонал, простіше загубитися. Потім... Тут комунгосп комуняки не вчинять. Не зуміють. Далі. Звідси легше вибратися в глиб Європи, а відтак — до Америки. Як бачиш, у всіх відношеннях виграшно. Відійде Трансільванія до Угорщини, Румунії чи Італії — однаково цей край залишиться міжнародною оселею, таким собі незалежним європейським Вавилоном.
— Усі ці полонені з цих підвішених платформ? — обмірковано байдуже цікавлюся я. А питаю, щоб це краще собі усвідомити, утрамбувати в свідомості як певний закон.
— Усі, — якось зосереджено, мовби прислухаючись до свого голосу, відказує Назарій.
— М-да, — казав Бегус. — Уявляю, як їм "легко" розлучатися із міражем батьківщини, розлучатися із рідною стороною.
— Тому вони й не подалися за німцями! Хоч усі й добровольці. Ти правильно вчинив, розділивши землячків та наказавши їм розмовляти мовою завойовника. Вони бояться дивитися в очі, щоб не видати дбайливо сховану формулу порятунку, а чужою мовою не складуть угоди. Ти все добре продумав. Ніхто з них не хотів би покидати ешелони оцього запілля, але кожен має свою лінію оборони, якій загрожуєш ти один. Ти важиш життям між нами. Поводься ще різкіше, як робив би німець на твоєму місці, інакше вони спробують домовитися і вчинять над тобою розправу.
— їм потрібен лідер. Вони його не мають.
— Але мають спільного ворога. Подумай про себе. Мені так само не довіряй. Ти — моя жорстока недоля, яка ще вся попереду. Краще вбий мене, ніж провадити на муки.
Війна зробила нас непримиренними супротивниками, і ніщо нас не об'єднає, не примирить. Ми ровесники, однак народилися від різних систем, до того ж за віком одна з них — мати, друга — донька. Отже, ми не ровесники за відліком того, що нас породило. Це — непоправна ситуація... Отакі наші справи, пане-товарншу.
— За що я вас усіх повинен убивати? — промимрили мої вуста.
Назарій мене почув. Він стиха, мовби жаліючи не себе, а мене, промовив: