Діяльність обмежилася до мінімуму; життя редукувалося до крайніх меж; і тоді замість того, щоб тягнути таке нікчемне існування, люди почали втікати у спогади про давні прекрасні епохи. Пуссен є романтиком класичної мітології. У нереальному просторі його полотна рухається танок богів, які завжди сміються і радіють, які п'ють не впиваючись, для яких вакханалія є не святом, а нормальним життям. Це чудово вловив Мейєр-Ґрафе: У "Вакханаліях" Пуссен уникає всяких крайнощів. Він не представляє нам, як Тіціан, епізоду з дня гульбищ і сваволі; щастя і радість у нього є нормою (1).
І ось результат: маля з картини Тіціана стоїть праворуч, між фавном і німфою, яка заграє з козлом. Воно має козлині копитця, є милим маленьким сатиром, сином кози і прекрасного божества. Це зближення божества й тварини виразило серйозні, меланхолійні настрої характерні для романтизму Руссо, коли він постулював повернення людини до Природи, вимагав розриву з цивілізацією, як результатом діяльности людини, яка є помилкою і глухим кутом. Природа більш досконала, ніж культура; це означає, що тварина ближча до Бога, ніж людина. Набагато раніше Паскаль теж передбачав, що: Il faut s'abetir.
IV. "Пияки" Веласкеса
Краса і щастя є атрибутами богів, а не людей – стверджує Пуссен. Радість, яка малює, збуджує у нас розчарованість, оскільки ми відчуваємо себе відлученими від неї. Дійсність повна труднощів й болю; щастя нереальне, як ті боги і німфи. Сонце мститься, затемнюючи описувану картину, подібно до того як мешканці Олімпу помстились Гомеру, осліпивши його за те, що він зачепив честь Єлени.
Розв'язок, запропонований Пуссеном, схиляє нас до безмовного споглядання, у якому ще бринить затихаюче відлуння радісного сміху богів. Це двозначне запрошення до вічної меланхолії не є розв'язком аж занадто втішним. Проте Пуссен, принаймні, переконує нас, що боги є. Пуссен малює богів.
Веласкес, натомість, зібрав на своєму полотні міське дно: волоцюг і нероб, брудних, хитрих і лінивих – немов кажучи їм: "Ходім, позбиткуємось з богів".
Посеред вже зібраного виноградника він ставить дебелого парубійка з нездоровою шкірою, вінчаючи його чоло кількома листками винограду. Це Вакх. Инших він розміщує довкола кам'яної діжі й наказує їм пити, доки не повилізають безглуздо очі і уста, не вишкіряться ідіотичною усмішкою. І все.
Вакханалія перетворюється у п'янство.
Вакх є містифікацією. Існує тільки те, що можна побачити чи помацати. Богів немає.
Це вже висміювання всієї мітології, яке, як відомо, характерне для ряду робіт Веласкеса – пригадайте хоча б "Меркурія", "Аргоса" чи "Бога Марса" – і яке, без сумніву, має у собі щось велике. Це рішуче прийняття матеріалізму, виклик, кинутий космосу – горде malgre tout. Та чи воно виправдане? Чи не є реалізм певним обмеженням? Бо, якщо ми дійдемо до суті справи, то чим є боги? Що символізують мітологічні постаті богів? Це питання серйозне і важке. Спрощуючи, можна сказати, що боги – це той вищий сенс, якого набирають речі, коли ми на них дивимось у контексті инших.
Тому Марс є тим, що є найкращим у війні – відвагою, силою волі, фізичними здатностями; Венера тим, що є найкращим у сексуальній експансії – прагненням, красою, лагідністю, делікатністю, вічною жіночністю; Вакх тим, що є найкращим у пробуджуючому чутливість фізіологічному збудженні – запалом, любов'ю до полів, лісів й тварин, почуттям глибокого братерства всього живого, благословенним щастям, яке дарує людям фантазія.
Боги є тим, що є найкращого в нас самих, тим, що будучи очищеним від вульгарности й зла, персоніфікується, набираючи власної форми.
Говорити, що речі поза своєю матеріальною будовою не мають жодного чару, що їх не супроводжує якась ідеальна аура, чи якийсь глибший сенс, означає говорити, що життя, взагалі позбавлене сенсу, і зв'язку між речами немає. Тіціан і Пуссен, кожен по-своєму, репрезентують релігійний темперамент, так само, як і Ґьоте вони віддають божественні почесті Природі. Веласкес є великим атеїстом, величезним безбожником.
Своїм пензлем, як мітлою, він вимітав з нашого життя богів. У його вакханаліях не тільки немає Вакха, але окрім того є ще замість нього "блазень", безсоромник, що його вдає.
Це, власне кажучи, наш художник. Він розчистив шлях нашій епосі, адміністративній епосі, з якої вимели богів, у якій вже йдеться не про Діоніса, а про алкоголізм.
Переклав Францішек Площанський