Душею ми прагнемо вловити цю мить, пробуємо її зафіксувати. Иншими словами: кидаємось у цю швидко минаючу хвилю, віддаємось їй повністю, без застережень і страху, так ніби ця хвилина щастя була одним з тих чудових суден, якими Гомер наділив феаків, суден, які швидкі як думка, не маючи ні стерна ні стернового, непомильно прямують до мети.
Власне один з цих моментів і зобразив Тіціан. У місті люди приречені на невдачі і страждання щоденного життя; мають невдоволені амбіції, терплять кривди, не вірять одні одним, їх мучить почуття власної недосконалости, дивляться одні на одних недобре й задрісно. Але якогось дня вони виїжджають за місто: віє лагідний вітерець, весь світ виграє на сонці, буйне галуззя дерев кидає на землю блакитні тіні. Хтось привозить з собою амфори і срібно-золоті, чудово виточені келихи. У пляшках міниться вино. Вони п'ють. Пропадає історична напруженість: у очах появляється новий блиск, у клітинах мозку народжується фантазія. Виявляється, що життя дійсно не є вже таким даремним й нікчемним, що на тлі сільського золотаво-блакитного пейзажу людське тіло є прекрасним, що людські душі є шляхетними, повними вдячности і завжди готовими нас зрозуміти. Здається невидимі пагони сплітають нас з землею, морем, повітрям і небом: так, ніби весь світ є гобеленом, а ми фігурами з того гобелену, волокна якого пронизують наші груди; потім ті самі волокна йдуть далі, творять он ту сліпуче-білу хмарину. А вони п'ють. І скільки вже часу тут провели, ніхто не знає.
Як у тумані вони починають пригадувати, що існує місто, що є біль, що є зради і що десь, врешті решт, всьому настане кінець. Їм здається, що вони пробули тут вже сторіччя, і що залишаться тут навіки і сонячне проміння вічно буде пестити боки срібного дзбанка. Мить, яку вони переживають, стає тягучою до безкінечности, видовжується, немов торкаючи обидвох затуманених у далечині кінців часу. Воля до вічного тривання, яка глибоко засіла у кожній годині щастя, послужила Ніцше у його пошуках справжніх цінностей, у справі створення нових скрижалів добра і зла. Ось як він виразив це своїми чудовими строфами:
Минай! – говорить біль
Та вічности бажає насолода
І щоб не було їй кінця!
Люди на полотні Тіціана оголились, щоб віддатись лагідним пестощам сонця й повітря, можливо їх веде таємний інстинкт і бажання більш тісно злитись з оточуючою їх природою. Чим більше вони п'ють, тим більше відкриваються перед ними найглибші таємниці космосу, творча сутність усіх речей. Містерія оточує їх як ритм. Вони бачать, що вся сцена тоне у блакиті – небо, море, трава, дерева, туніки – від цього тла відбиваються гарячі відтінки, червоне й золотисте – чоловічі постаті, жовті смуги сонця, келихи, золотисті та чуттєві тіла жінок. Небо являється їм як ненав'язливе і всеохопне питання; а земля – тверда й широка – як переконлива, добре обґрунтована відповідь. Вони бачать, що на землі є праве й ліве, висоти й низини: бачать, що є світло й тінь, спокій і рух; бачать, що зігнутість створена для того, щоб приймати випуклість, що сухе прагне вільготного, холодне теплого, а тиша є гостинним прихистком для минущого галасу...
Тих людей не ввела у цю ритмізовану містерію всесвіту якась зовнішня ерудиція; це вино, яке було мудрим богом, на якусь мить дало їм інтуїцію, яка дозволила відкрити найглибшу таємницю. Тут мова йде не про якісь нові поняття, які усвоювались би через мозок, а зовсім навпаки, вино призвело до того, що їх тіла потонули у тому потоці раціональности, у якому пливе весь світ. І так приходить момент, коли рухи їх рук, торсів і ніг теж стають ритмічними, м'язи не просто рухаються а узгоджуються з тактами ритму. Ритм є прихованою логікою, яка дрімає у м'язах: під впливом вина рух стає танцем.
III. "Вакханалія" Пуссена
Таким чином, згідно з Тіціаном, вино надає звичайній органічній матерії духовної сили. Це чудове полотно, яке показує людей, що ліниво забавляються довкола дзбанів з вином, є квінтесенцією філософії Відродження. Для Середньовіччя дух є ворогом і протилежністю матерії. Вбиваючи одне ми дозволяємо рости иншому; життя є боротьбою душі і тіла, тактика цієї боротьби називається аскезою.
Відродження иншим чином потрактувало таємницю життя. Воно стало у опозицію і рішуче відкинуло цей песимістичний дуалізм. Ні, світ є одним цілим: він не є лишень вульгарною матерією чи лишень плодом уяви. Те, що ми називаємо матерією, може дійти до ритмічної вібрації – тоді вона стане тим, що ми називаємо духом. Під впливом вина м'язи сягають вершини своїх можливостей, готові до танцю, так як і горло готове до співу, серце – до любови, уста – до усміху, а мозок – до руху ідей.
Таким чином ми приходимо до формули, яка окреслює нам сенс "Вакханалій" Тіціана; вони представляють момент, коли втрачається межа між людиною, твариною і богом. Постаті на цьому полотні є істотами з крові й кости; шляхом простої інтенсифікації своєї природної енергії, тобто енергії тваринної, вони зливаються у одне ціле з космосом, підіймаючись на вершини інтуїції і абсолютного оптимізму, який первісно був притаманний богам.
Давайте зробимо коротке порівняння полотна Тіціана і Пуссена. Це, власне кажучи, не картина, а руїна картини. Неможливо передати її змісту ні з допомогою фотографії, ні з допомогою рисунку. Тут, в одному з рідко відвідуваних залів музею вона поволі й догорає.
Найпростіші відтінки червоного, якими Пуссен намалював свої постаті, поглинає дике, натуральне світло, яке профанує це полотно. Затираються посаджені у червоному темні синьо-блакитні відтінки. Наскільки полотно Тіціана схиляє нас до усмішки, настільки це полотно з слідом чи не фізичного спустошення навіює нам настрій елегійний, заставляє задуматись над минущістю всього, що є прекрасним, над скінченністю і жорстокою місією великого руйнівника сущого – часу.
Тим не менш те, що нам оповідає Пуссен є, хоч це й здається неможливим, ще більш радісним, ніж оповідь Тіціана. Останній оповідає нам тільки одну історію, представляє нам тільки одну хвилю. Ми можемо побачити тут тільки зусилля матерії, якій вино надало духовної вібрації, щоб цю хвилю продовжити; ми можемо тільки передчувати те, що все це закінчиться величезною втомою, болем голови, охлялими м'язами і присмаком у роті. Натомість постаті Пуссена не є людьми, а богами. Фавни, селени, німфи і сатири, які супроводжують у гаях шалені пригоди Вакха і Аріадни. Тут немає тіціанівського реалістичного людського елементу. Причому не через невміння чи помилки – просто такою є формальна концепція полотна. Коли Пуссен писав свій твір, вже минула епоха Відродження, так як минає вакханалія. Він жив у епоху, яка безпосередньо слідувала за тіціанівською оргією – у епоху знуджености і глибокого розчарування. Оптимістичні обіцянки Відродження не здійснились. Життя залишилось тяжким й непоетичним. Західна Европа почала схилятися або до містицизму або до раціоналізму. Який сенс все це має?