Мама багатозначно підморгнула кумоньці — Парасковії Федорівні, і та радісно закивала головою і піднесла хусточку до очей.
Чудово проходить "Полтава", зворушено слухають "Тяжёлое детство мне пало на долю". Губернаторша весь час підносить лорнет до очей і, жуючи шоколадні цукерки, милостиво всміхається хлопцям.
Мама дуже хвилюється за "Суд Міноса" — тут виступає багато малечі.
— Павло за Ільком, Ілько за Василем малим... Не сплутайте, як стати,— шепоче вона.— Як хто забуде, Стьопа, ти підказуй. І дивіться на гостей, а не собі під ніс!..
Але вони репетирували вже сотні разів і виступають упевнено, з точними жестами і "з виразом". Гості смі-. ються.
Зараз "Вовк та Ягня". За цей номер мама більш спокійна, це ж її кращі учні. Дмитро хоч і не перший в науках, проте перший артист. Все іде добре. Архієрей з усмішкою нагинається до протоієрея, і губернаторша шепоче княжні Гудим-Левкович.
— Je ne comprends pas! 1 Але це дуже смішно.
— Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за цюю шкоду — Ти знаєш — що зроблю? Як муху, задавлю! —
гримить, входячи в свою роль Дмитро.
Мама і Парасковія Федорівна задоволено пересміюються — все гаразд.
— Ні, паночку, водиці я не сколотив,—
дзвенить жалісний голосок Каленика, і яка в нього чудова мордочка в цей час! Він, хитрючка, помічає, що губернаторша дивиться на нього, і поглядає на неї такими зворушливими очицями.
— А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
— Так цебто я брешу? —
сердиться Дмитро. Боря, тримаючи складені руки на животі, патетично закінчує:
— І — Вовк Ягнятко задавив!
Він дивиться, як вчила Лідія Миколаївна, не собі під ніс, а на гостей,— а прямо проти нього посередині столу сидить, як кістяк, виснажений і непорушний попечитель, поряд з ним, ліворуч,— випещений "пан" у чорному фраці.
1 Я не розумію! (Франц.)
— Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він вовк, він пан... йому не слід...
Губернаторша, княжна Гудим-Левкович милостиво аплодують. Архієрей і піп трусять, усміхаючися, сивими бородами. Попечитель піджимає сухі безкровні губи, і бурди, ну, чесне слово, бурди, як у бульдога, що просто лежали на білій крохмальній маніжці, у нього підсмикуються вгору. Він щось каже "панові", і я не можу розібрати — чи сміються вони, чи що.
Далі ще співає хор, читають "Коника-стрибунця", все йде гаразд. Проводжаючи почесних гостей, мама встигає розповісти губернаторші, які здібні хлопці і як їм треба далі вчитися, а коли треба, вони можуть і на якомусь благодійному концерті виступити. Архієрей зворушений "Молением о чаше" і хором. Він ласкаво благословляє маму, і здається, єдиний з усіх гостей дякує мамі. Решта виливала своє захоплення перед "паном".
— Спасибі за кожного з малих сил, перед богом на тому світі все вам зарахується, вельмишановна Лідіє Миколаївно!
Мама рада хоч цій небесній нагороді.
Гості роз'їхалися. Щасливі трудолюбці одержали мішечки з ласощами, випили чаю і тепер без панів танцюють навприсядки гопачка. Мама влаштовує танок навкруг ялинки. Починається справжнє свято.
Другого дня ми встали пізніше. Мама весело розповідала за сніданком татові й бабусі про ялинку, як прибіг Тихий і Дмитро.
— Лідіє Миколаївно! "Пан" кличуть!
— О боже, спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.
Повернулася вона за годину, зачинилась з бабусею в спальні,— я там тихенько сиділа на бабусиній скриньці, і — я ніколи не бачила ще маму такою — мама плакала.
— Він кричав на мене! — крізь сльози казала вона.— Він кричав, що я гадюченят вирощую, що вони дивляться йому в очі і сміються. Ха-ха-ха! — раптом розсміялася вона голосно. — Ідіоти! Попечитель вирішив, що це на нього нарочито байку написали, а "пан" — що на нього. Пам'ятаєте, там в кінці — "Він вовк, він пан",— що це я навмисне для них таку байку вибрала, а я й гадки не мала. О, мерзотники! Він каже: "Ви внушаете дітям,
що я вовк, і вони кажуть це мені просто В ОЧІ>>.
Це було так несподівано і для мами, і для бабусі, і для мене, що ми всі засміялися.
— Ні, ні,— казала мама,— я кину "Трудолюбіє", але ж на віку, як на довгій ниві, іще віділлються вовкам овечі сльози!
Та мама не кинула " Трудолюб ія". Увечері прибігли хлопці і сказали мамі, що "пан" наказав перевести Бориса в пекарню і його за якийсь недогляд побив наглядач. Мама забула свої образи і побігла в "Трудолюбіє" рятувати Бориса. Вона кричала, що ноги її не буде в "Трудо-любії", але що знущатися з хлопців вона не дозволить. Вона кричала, що піде до архієрея, що пропечатає в газетах, взагалі, багато дечого.
І, дивно, мама перемогла. Я думаю, що "пан" все-таки боявся трошки маминого характеру. Він майже попрохав пробачення, у всякому разі, сказав, що вони обоє погарячилися, але він знає, що таке Лідія Миколаївна для "Тру-долюбія", що з цими "виродками" тільки вона може управитися. Мама швидко відходила — звичайно, вона лишилася і, звичайно, забрала Бориса з пекарні.
Це була остання ялинка в "Трудолюбії". Почалася війна, ми з хлопцями ходили виступати в лазаретах для поранених, мама влаштувала в другу зміну в помешканні "Трудолюбія" безплатну школу для дітей біженців, і "пан" трохи "підібгав хвоста", не заперечував і не втручався, навпаки, іноді ще й пишався таким своїм "патріотизмом".
Минуло кілька років. Я пам'ятаю, маму вибрали в комісію по організації загальноміського свята трудових шкіл і дитбудинків. Мама, учителька трудшколи, була дуже горда і щаслива цим. Не заважали їй ні пан, ні дурний попечитель, ні дами-патронеси, їхнього і сліду не було в Полтаві, а Дмитро, комсомолець і "комісар", як казали ми, ретельно їй допомагав. Я була вже вихователькою в дитбудинку і привела теж своїх дошкільнят на свято. Вони стрибали і пищали навколо "тьоті мами", як звали вони мою маму.
Дмитро хитро мені підморгнув і підняв собі пальцем ніс вгору.
— Кирпа,— шепнув він мені,— а пам'ятаєш ялинку і "пана"!
— Митю! Митю! — схвильовано підбігла мама.— Дарма я тебе малим за вуха не скубла. Ти тут базікаєш, а пряників, я тобі кажу, мало!