Галя і Надя, горді й щасливі таким дорученням, почали її роздягати.
Оля, щаслива не менше від них, потисла руку Людмилі Петрівні, попрощалась.
— Я вже всіх приїжджих питатиму, може, хто бачив її маму. До побачення, Орисенько!
Діти поверталися із школи, і вдома моторна Даша, що завжди все знала раніше від усіх, стрічала їх новиною:
— А у нас новенька, малесенька зовсім, україночка.
— Яка?
— Звідки?
— А де зараз?
— Зараз Галя і Надя її купають.
— От їм завжди щастить, Галі й Наді,— з заздрістю сказала Зіна,— і "відмінно" сьогодні по контрольній одержали, і новеньку самі купають!
Увечері всі зібралися в залі на репетицію — готувалися заздалегідь до свята Червоної Армії,— і тоді тільки Галя і Надя ввели Орисю.
Діти враз оточили її.
— Яка маленька!
— Як тебе звуть?
— Звідки ти?
Галя, наче доросла, строго глянула на дітей і, зовсім як Людмила Петрівна, сказала спокійно, але тоном, що не допускав ніяких заперечень:
— А що, ви дітей не бачили, бач, ще налякаєте нас! Нас звуть Орисею, а зараз продовжуйте репетицію, а ми послухаємо.
Вона взяла Орисю на руки і сіла з нею на килим.
Діти співали, танцювали, було чисто, затишно, на стінах висіли портрети і картини — і Орисі зовсім було не страшно, навпаки, їй все дуже подобалось. Було трошки так, як дома, тільки не зовсім так, бо багато дітей. А коли один хлопчик почав казати вірші, Орися зовсім насмілилася і сказала:
• — Я теж знаю вірші. >■
— Галочко, хай скаже! — попросила Надя.
— Ти скажеш, Орисенько, дітям? Добре? — спитала Галя.
Орися зіскочила з колін, вийшла на середину кімнати і почала казати:
А я у гай ходила По квітку ось яку. А там дерева люлі, . І все отак зозулі: Ку-ку!
Я зайчика зустріла. Сидів він на горбку. Була б його спіймала, Зозуля ізлякала: Ку-ку!
—■■ Оце і все, — промовила вона і низенько вклонилася — так її вчили ще дома. Діти щосили їй заплескали, засміялися.
— Отаке маленьке створіння,— сказала якось Надя Галі,— а в будинку веселіше зробилося, правда?
— Правда,— усміхнулася Галя ясними великими очима.— Як дома зовсім. Ідеш додому із школи, і хочеться швидше до Ориськи.
Менші діти возилися з нею без кінця, робили їй ляльок, вирізали з паперу квіти. Нащо вже хлопці, а й тим хотілося зробити щось приємне маленькій дівчинці, і в столярній майстерні їй зробили ліжко й стіл для великої ляльки.
Життя в будинку текло мирно і спокійно. Вранці молодші діти йшли до школи, а Орися сиділа коло старших — ті вчили уроки, а вона малювала або вирізувала. Потім ішли старші на другу зміну — вона "допомагала" вчити уроки молодшим. А ввечері брала жваву участь у репетиціях, танцях, і навіть доповіді без неї не обходилися, обов'язково і вона сиділа тут же у когось на руках.
— У неї нікого-нікогісінько нема,— казали діти,— тато на фронті, а мати загубилася.
І хоча у половини з них не було батьків, все-таки вони мали якихось родичів, знайомих, а Орися була зовсім з далекої сторони.
І раптом виявилося, що в Орисі родичів найбільше. Якось у неділю на подвір'я дитбудинку зайшов сивий сухенький дідусь.
— Покличте мені Орисю,— сказав він хлопцям.
— У нас не можна так кликати. Підіть до Людмили Петрівни, хай вона дасть дозвіл. Ходімте, ми вас проведем до нашої завідуючої.
— Теж мені порядки! — сердито бурмотів дід.— Дитину побачити не можна! Ще до завідуючої йти.
Коли він зайшов у кабінет, він побачив поряд з нестарою ще високою жінкою, яка працювала за столом, маленьку Орисю, що сиділа й старанно малювала.
— Дідусь! — закричала Орися і кинулася до діда.
— Це ваша внучка? — спитала Людмила Петрівна.
— Як би вам сказати,— зніяковів дід, виймаючи з кишені пакунок і простягаючи Орисі,— я вам поясню...
А за дверима хвилювалися діти.
— Приїхав дід і забере Орисю,— повідомила всіх гостроносенька моторна Даша.
— Не треба давати,— заявив Льовка, той, що зробив їй ліжечко,— ще невідомо, як він її виховувати буде, а тут дитячий будинок!
— Треба написати Людмилі Петрівні записку,— запропонувала Надя.
І в щілинку дверей Людмила Петрівна побачила, як тягнеться вузенька смужечка.
Вона прочитала і засміялася. Діти писали:
"Дорога Людмило Петрівно. Не віддавайте Орисю!"
Та за кілька хвилин Людмила Петрівна вийшла з цим дідом з кабінету і сміючись сказала:
— Заспокойтеся, діти. Дідусь тільки в гості прийшов, покажіть краще йому виставку ваших робіт.
І діти враз зробилися чемними й привітними. Дід ходив з ними і з Орисею по будинку, а прощаючись, насупив брови, глянув суворо на хлопців і, погрозивши пальцем, промовив:
— Щоб мені Орисю не обижали!
Та хлопці зовсім не образилися на цього чудного діда.
А другої неділі прийшла товста жінка в білій хустині. Вона прийшла разом з Олею, принесла багато клуночків, банку з медом і матерчатого цуцика. Це вже було щось серйозне, і діти хвилювалися ще дужче. Але й ця гроза минула. Жінка поцілувала Орисю, поцілувала по дорозі ще з п'ятеро дітей. Витирала пальцями очі, нарешті обняла й Людмилу Петрівну і обіцяла ще приїздити і привезти усім "діткам" гостинців з колгоспу, де влаштувалася працювати. Орися стрибала навколо неї і кричала:
— Тьотю Маню, приїздіть ще!
І всім дітям вона дуже подобалася.
І коли якось увечері в будинок зайшла тоненька, худенька жінка з сумними великими очима, ніхто на неї не звернув уваги. Даша байдуже провела її в кімнату Людмили Петрівни. Орися вже спала, а Людмила Петрівна сиділа з Галею за столом і кроїла для Орисі плаття.
Жінка зайшла в кімнату, хотіла щось спитати у Людмили Петрівни і раптом побачила на ліжку Орисю. Вона мовчки опустилася перед ліжком на коліна і припала до її ручки щокою.
— Мамочко! — спросоння прошепотіла Орися і розкрила очі. Ні, їй не снилося, на неї справді дивилася її мама.
— Мамочко! — закричала вона голосно. Галя скочила з місця й вибігла з кімнати.
— Знайшлася справжня Орисина мама.
Ця чутка враз облетіла всіх дітей,— і всі, звичайно* раділи, але трошки було сумно, що Орисю заберуть. Раптом Даша сказала:
— Хай би лишила Орисю нам до кінця війни! Ми ж до неї так звикли.
— Давайте попросимо!
— Хай Галя їй скаже — поки тато їхній не вернеться з фронту, поки вони додому не поїдуть, ми глядітимемо Орисю.