дозволяють з ним їздити по рибу. А Женя каже, що й він з ними поїде, бо у нього є якісь особливі вудки.
— Він завжди щось вигадує, цей Женька, і він страшенний хвалько. Вожатий Віктор дозволив тільки найстаршим хлопцям, та й то, мабуть, тому, що вони і в плаванні, і в греблі усіх перемогли, і дома завжди рибалили.
Залунав горн.
— Ой, швидше біжімо! — захвилювалися дівчатка. З усіх боків з оберемками хмизу, сухого бадилля до
полянки, де завжди розпалювали вогнище, поспішали дівчатка й хлопці. Навіть малеча тягла свою невеличку пайку і, як завжди, метушилася найдужче. їхня вожата Таня турбувалася, чи всі жовтенята зібралися, чи зручно "їм сидіти, чи не буде холодно: адже ввечері від води тягло прохолодою.
Оля і Соломка вмостилися, міцно притулившись одна до одної, та коло них опинився і Женя. Оля незадоволено смикнула плечиком. Вони були з одного міста і навіть вчилися в одному класі, і хоча й казала Оля, що він любить "випинатися", та вони часто гралися разом: Женя завжди щось вигадував. Тут же коло них сів і хлопчик з Казахстат ну. Його звали Тарасик. Спочатку всі діти були здивовані з його імені, і Соломка "спитала:
— Хіба ти українець? Це ж українське ім'я, так нашого Тараса Шевченка звали, і в нас дуже люблять це ім'я,; . А Тарасик гордо відповів:
— Ні, я казах, але й у нас люблять це ім'я, бо Тарас Шевченко у нас у Казахстані довго жив, коли його цар заслав. Тарас наш народ любив, і його казахи любили, і на його честь хлопців так називають.
Може, саме через це Тарасик завжди дуже турботливо ставився до Соломки, як до родички.
— Ну що, подобається вам наша Волга? — спитав Женя 'таким тоном, наче він тут був хазяїн.
— Чого це "ваша"? — спокійно мовив Тарасик. Він ніколи не губився, за словом у кишеню не ліз. Взагалі, поводився як маленький мудрагель, до того ж був вправний і моторний. Його навіть у старших загонах поважали, і дівчаткам лестило, що він дружить з ними.— Чого це "ваша"? — повторив він.— Ти б іще сказав "моя", а вона ж і моя, і Соломчина, і Кеші з Сибіру, і Айни з Риги — усіх нас!
— А все-таки ми тут живемо над Волгою, а ви тільки приїхали,— уперто не здавався Женя.
У цю мить сторож дядько Яків, заповзятий рибалка, саме підніс цеберку з рибою. Він почув цю розмову, зупинився і засміявся, дивлячись на Женю.
— Ти, може, як той купець, що колись саме тут Волгу одкупив і нікому навіть перепливти човном не дозволяв?
— Хіба таке може бути? Це казка? — зацікавились діти.
— Ні, не казка, а правда. Так того купця наш Ленін добре провчив. Про це всі селяни навколо добре знали, і мій дід, звичайно, знав, бо саме тут рибалив. Це давно, ще до революції трапилося. Дід мені ту бувальщину розповідав, як я ще малим був, ну, таким, як ви тепер.
— Так ви розкажіть нам! Зараз розкажіть! — стали просити дядька Якова піонери.
— Розкажіть, будь ласка,— попросили вожаті — Таня і старший Віктор.— От розпалимо вогнище, ви й розкажете всім. Я читав про це у спогадах рідних про Леніна,— шепнув Віктор Тані.— Цікаво, що й селяни про це знали і в пам'яті зберегли.
— Аякже,— почув їх дядько Яків.— Адже все тут у нас на Волзі діялось. Дід любив про це мені розповідати, не раз згадував.
Діти навколо вогнища затихли. Дядька Якова всі любили. Був він не просто собі рибалка, а колишній матрос — фронтовик з волзького пароплавства, воював на Волзі, йому ногу в бою відірвало. Та й з однією ногою він плавав ліпше, ніж інші з двома.
— Ну, так усе по порядку. Був мій дід тоді ще молодим парубком, куди молодшим, ніж я тепер,— усміхнувся у сиві вуса дядько Яків.— Діда мого Степана тоді ще всі Стьопкою звали і всі навкруги знали, бо рибалив він змалку з батьками, і мали вони невеличкий човен. От раз надвечір клопочеться він коло човна, а тут з гори спускаються двоє молодих людей, городян. Одного Степан знав добре, він з наших селян був, Марко Єлізаров. Його брат на другому березі Волги жив, селянин, ну а цей Марко вчився, у люди вийшов, служив у місті, в Самарі. Коли й сюди приїздив, до Сизрані тут недалечко. Підходять вони до Степана, здоровкаються.
"Здрастуй, Степане! А ти зовсім парубок став! — каже Єлізаров.— А ми до Сизрані приїхали, а оце зараз,— каже,— хочу жінчиного брата до родичів на той берег повезти. Перевези, будь ласка, Степане! Сідайте, Володимире Іллічу".
І тільки його супутник, якого він Володимиром Іллічем назвав, хотів у човен стрибнути, як Степан одказує: "Я б з охотою, так не можу".
"Як! Чому? — здивувалися ті.— Може, човен не в порядку?"
"Та що ви? Щоб у мене — човен не в порядку?! "Так чому ж? Це ж недовго, ми й заплатимо". "Хіба в тому річ? Знаю, що не обидите, і жива копійка потрібна. Тільки гляньте лишень отуди, праворуч трохи. Бачите, будиночок розписаний, як на малюнку?" — Степан це зі злістю мовив і навіть сплюнув, бо оце його лютило найдужче: прегарний такий рублений будиночок, з різьбленими, розмальованими віконницями, над ґанком піддашок — усе як мережане, розписане, розцятковане. У нас хіба ж такі майстри, а тут ані грошей, ані найліпшого дерева не пошкодовано, ще й півень на вершечку даху, наче хвалько який, дзьоба вгору задер — от-от насправді загорлає: усе моє! ■
На ґанку столик стоїть, на нім пузатий самовар парує, а за столиком сам хазяїн, купець Ареф'єв сидить, чайок собі попиває і на Волгу дивиться, як той півень на даху: "Усе, мовляв, моє! І Волга моя!"
"Не дозволяє хазяїн нікому перевозити,— каже Степан похмуро,— сам перевіз тримає: бачите, он його пароплавчик з баржею, на ньому й перевозить, а більше нікому не дозволяє. Просто за горлянку всіх схопив. Моя, каже, тут Волга, усі в нього в кабалі".
"Як так?! — спалахнув Володимир Ілліч.— Яке ж він має право забороняти людей перевозити, Волгою плавати? Нема таких законів! Везіть нас, голубчику!"
Степан потилицю почухав. Не хочеться йому добрим людям відмовити, та й заробіток, хоч невеличкий, втеряти. І купця боязко. Справді, тримав він усю околицю в своєму кулаку, усі йому за щось винні, за щось відробляють, а найдужче всім за ріку, за Волгу образливо: ні тобі перевезти, ні тобі вільно, де хочеш, порибалити — однаково так підведе, що йому все піде — і копійчина, і рибчина. "Як це так?! — не може заспокоїтися родич єлізаровсь-