І вона справді пішла в місто, пішла в будинок, звідки можна було по радіо розмовляти з усім світом, з зимівниками на Північному і Південному полюсах, з капітанами, які на кораблях перетинають екватор, ну, одне слово, з ким завгодно.
Дівчину провели в малесеньку кімнатку, затягнуту сук^ нами і килимами, поставили перед мікрофоном, і за кілька тисяч кілометрів залунав її голосок:
— Здрастуйте! Ми знаємо, що ви керуєте вітрами. А чи відомо вам, що робить на землі суховій? Він знову палить хліб, сушить землю, сади горять. Невже не можна знайти управи на нього?
— Є й на нього управа! — почувся старечий голос здалека.— Я вже повідомив людей на степах. Ще з весни насадили вони великі заслони — смуги лісів. Дерева обіймуться вітами і не пустять його. Але він вирвав з корінням перші, другі, треті ряди дерев, і лише на сотих смугах заморився. Та ще не скрізь виросли такі лісові смуги. Цей клятий вітер пробрався південніше і порозгонив усіх своїх братів — морських вітрів — із посухою полинув до вас. Та й на це ми знайдемо раду!
Треба, щоб пішов дощ і вбив посуху. Суховій розгонить дощові хмари, так хай самі люди зроблять дощ. Вже є люди, які керують дощами, справжні дощові інженери. Допоможіть їм з річок проводити канали, робити фонтани, напувати землю живою водою. Ви приборкаєте суховій.
О, значить, і на свавільні вітри є управа! Тільки швидше, швидше, до роботи, допомагати рити канали, робити самим дощ.
Тетянка подалася до дощових інженерів, які з невеличких річок проводили канали і напували живою водою спраглу землю.
— Нам треба, щоб ви пустили живу воду і на наше поле,— сказала вона, привітавшись,— і ми, всі люди будемо вам допомагати, як зуміємо.
За деякий час поля і впізнати не можна було. Воно ніби грибами високими вкривалось,— і з-під шапочок тих грибів, коли треба було, лився дощ, справжній дощ, і струмені його можна було скерувати куди завгодно. Це, між іншим, швидко збагнула Оксанка. Коли хтось із дітей починав потягатися, позіхати, вона непомітно швидко направляла на нього струмінь водички, і той ураз оживав.
гНі, то була справді жива вода, бо ожила і земля, і ниви,
І ЛЮДИ. г.!'.. 'і
—— Дивіться! — раділа Тетянка.— Скільки у нас.тепер нових цікавих знайомств, і все це наші вірні друзі: і тракторист, і льотчик Галя, і дідусь, який керує вітрами, і дощові інженери. Цікаво-таки жити на світі!
І от уже заколосилася нива, і була вона як суцільне золоте море, не було помітно жодної бур'янинки, жодЦої квітки волошки чи березки, які дуже красиві на вигляд, а насправді заважають жити пшениці. Добре викохали діти своє поле! І знову загуркотіли машини і виїхав поважний, величний комбайн. Він одразу і косив, і молотив. ••Ви й уявити собі не можете, як тремтіли діти. Адже зараз, зараз вони побачать, де саме чарівне зерно. Вони приготували по три величезних лантухи на кожну ділянку, і яке ж було їхнє здивування, коли в усі лантухи посипалося цілком однакове велике золоте зерно. Куди більше за те, що давав їм посіяти лікар.
Де ж було чарівне? . — Що ж тепер нам робити? — зітхнула Мар'янка.—■ Невже ми зробили щось не так? Адже й не посварилися ми ні разу...
— І за роботою не сумував ніхто ніколи,— вставила Оксанка.
— І допомагали нам лише друзі,— додала Тетянка^
— А ворогів ми й близько не підпускали,— мовили Івасик і Панасик.
— Треба написати знову лікареві,— вирішив Юрко.
— Телеграма готова! — сказав Сашко і дременув до телеграфіста.
, Телеграма була знову заплутана, для стороннього ока зовсім незрозуміла:
— "Ми розпачі тчк Зерно все чудове тчк Ворогів не було тчк Земля дружба тчк Чарівне не знаємо де тчк. Привіт від усіх".
Телеграфіст знизав плечима, але цього разу взяв без заперечень і перестукав і цю телеграму. А відповідь була знову проста й звичайна: и
"Вітаю всіх тчк Змеліть потроху зерна з кожної ділянки тчк 3 найкращого борошна спечіть паляниці тчк Попередьте на млині і на хлібозаводі". <
* * *
Уся країна збирала врожай. А урожай був цього року чудовий, бо дружно працювали всі. І ті, що орали й сіяли, і ті, що воювали з шкідниками, і ті, що керували вітрами та дощами. Без кінця по шляхах з поля до млина мчали машини, повні мішків з зерном. Треба було тепер усе зерно перемолоти, і всі млини запрацювали: і великі парові, і галасливі водяні на греблях річок та озер, і старі діду-гани-вітряки теж замахали своїми старечими руками-крилами.
— Аякже, аякже! — шуміли й вони.— Ще й ми згодилися — стільки зерна! От і ми, старі, допоможемо!
Але лантухи з трьох дитячих ділянок їхали до нового великого млина, де були найновіші, найкращі машини, бо діти боялися, щоб наостанку чогось не трапилося з зерном і не загинуло чарівне. Вони чекали, вони певні були, що матимуть з одного із лантухів надзвичайне, чарівне борошно.
З зерном їхала Тетянка і везла докладний лист, написаний Сашком. Цей лист був до наймолодших робітників млина, ще учнів, майже ровесників наших друзів, і їх діти дуже-дуже просили особливо уважно поставитися до їхнього зерна, і за це вони будуть дуже вдячні.
Який жах! І змелене борошно було цілком однаковим! Та ще залишався хлібозавод, де вже з борошна пекли різні паляниці, булки, кренделі, пампушки.
Увесь свій хист вклав Сашко в останній лист — останню надію дітей. І всі діти, хвилюючись, допомагали йому писати.
Юрба хлопців і дівчат у білих халатах і білих ковпаках одержали лист і остовпіли.
Незнайомі діти писали їм про якісь чарівні зерна, з яких вийшло чарівне борошно і мусить вийти чарівний хліб, і в листі ще діти просили, щоб цей хліб вони спекли якнайкраще і щоб усі були при цьому веселі. Молоді пекар-чуки — хлопці й дівчата — стояли, розвівши від здивування руки, коли до них підійшов Найстарший Майстер Найсолодших Булок. Він був товстий, з веселими пишними вусами і з щоками, як великі здобні булки. Він прочитав листа і, уявіть собі, аж нітрішечки не здивувався.
— Що ж тут дивного? — запитав він своїх юних помічників.
— Вони пишуть, щоб ми були веселі, коли міситимемо і садитимемо хліб у піч.
— Пхе! — засміявся Майстер Найсолодших Булок.— Це ще моя прапрабабуся знала, що хліб у веселої хазяйки завжди найкращий. Хіба ви бачили, щоб я коли сумував! Тому я й одержав премію за найсолодшу булку. І вас, малих, хочу так навчити. Аякже! Робити для людей найголовнішу справу — хліб — і при цьому сердитися? О! Це розумні діти, я бачу!