Третій у п'ятому ряді

Страница 3 из 9

Анатолий Алексин

— Вона не почула. І взагалі… мені зараз не до жартів!

— Мені теж, — сказав Іванко Бєлов.

— Вибачся… Швидше! Сам на сам… — Математичка не любить бути дійовою особою в подібних спектаклях. — Соромно мас бути і тим, заради кого Бєлов це зро-ґчв! — сказала я, знову дивлячись на Семена Голубкіна.

Мене викликав директор школи:

— Що, знову Іванко Бєлов?

— Знову. Але з іншого боку.

— Пора вживати заходів.

— Пора, — відповіла я.

І дочекавшись закінчення навчального року, перевелася разом з Володею в іншу школу. Вона була далі від нашого будинку… Але зате далі й від Іванка Бєлова!

А вже потім, через рік, ми взагалі переїхали в інший кінець міста. Так вийшло.

3

Раніше мені здавалося, що прекрасна половина людства, до якої колись належала і я, не дуже багата на почуття гумору. Але моя онука Єлизавета постійно спростовувала цей погляд.

Вона щоразу просила мене згадувати про давні витівки Іванка Бєлова, які й через багато років вражали мою педагогічну уяву. Єлизавета ж, слухаючи про них, падала на канапу: регіт валив її з ніг.

У когось із дорослих вона підхопила панібратський вигук: "Слухай-но!.." і ним починала майже кожну фразу.

— Слухай-но! — казала вона, заздалегідь падаючи на канапу. — Так просто і з'явився у вікні? Так просто і сказав: "… Дозвольте увійти?"

— Так просто… Але він не подумав про те, що було б, якби він упав із третього поверху! Він взагалі рідко задумувався.

— Як це не задумувався? Якщо придумав з'явитися у вікні?

У свої шість років Єлизавета мислила дуже логічно.

— Він не пам'ятав про тих, хто за нього відповідав, — пояснила я. — Він пам'ятав лише про себе. І про свої вигадки.

Тільки про одну, найголовнішу, як мені здавалося, Іванкову провину я не розповіла Єлизаветі. Як не розповідала про неї нікому…

Малеча вимагає, щоб їм по багато разів перечитували улюблені книжки, переказували улюблені казки. Єлизавета ж могла без кінця слухати про витівки Іванка Бєлова.

Якось, коли у нас за столом зібралися гості і Володя підвівся для першого тосту, двері старовинної шафи повільно розчинилися, з її глибини, оточена сукнями і запахом нафталіну, виникла Єлизавета. Вона оглянула принишклих гостей і сказала:

— Дозвольте увійти?

Я добилася свого: вона закохалася в Іванка Бєлова!

Хоч можна було припустити, що вона познайомилася з Іванком ще до свого народження. І справді… Єлизавета з'явилася на світ на два тижні раніш, ніж її чекали. З'явилася на день народження свого тата, і Володині приятелі, ніби домовившись, однаково жартували: "От якби усі жінки підносили чоловікам такі дарунки!" "Два дні народження в один день — це прекрасно! З погляду економії…"

Голівка у новонародженої була вкрита темним волоссячком, що дуже потішило мене:

— Наша родинна масть! — вигукнула я. — Дівчинка буде з чорною косою.

У відповідь вона, зачекавши півроку, посвітлішала. В її організмі була дивна і дуже небезпечна властивість: не сприймати ліків.

— Алергія, — сказав нам лікар, коли Єлизавета вкрилася висипкою від однієї таблетки аспірину. — Могло бути й гірше… набряк, наприклад. Могли розпухнути очі, обличчя.

Всі люди від ліків виліковувались, а Єлизавета захворювала!

У неї було так багато яскравих індивідуальних якостей, що ми з Володею і Клавою вирішили втамувати їх з допомогою колективу. Та хоч її батьки, як завжди, покладали надії на мій педагогічний досвід, Єлизавету відправили в дитячий садок.

Спочатку вихователі й подружки не визнавали її повного імені. Але завідуюча дитячим садком, яку, навпаки, наче дівчинку, звали Алею, сказала, що таке довге ім'я багато до чого зобов'язує, викликає почуття відповідальності. І Єлизавета лишилася на троні.

Одного разу, повернувшись із дитячого садка, вона відмовилась вечеряти.

Я спитала у неї:

— Ти сита?

— Я не обідала, — сказала вона.

— А як твій живіт? — стривожено поцікавилась я. Їй не можна було хворіти: вона не сприймала ліків.

— Я здорова… Але я голодую!

— Ти?!

— І ще одна дівчинка.

— Оголосили голодовку?

— Сьогодні вранці.

Я зрозуміла: Іванко Бєлов через нашу родину добрався до їхнього дитячого садка.

— Але чому ви… надумали не їсти?

— Від нас іде Аля.

Я завжди любила красивих жінок. Вони подобалися мені, як подобаються талановиті твори мистецтва. Але завідуюча дитсадком не була твором, створеним раз і назавжди. Ні на мить не розлучаючись зі своєю дивною лагідністю і жіночністю, вона все ж мінялася в залежності від ситуацій. На дітей вона ніколи не гнівалася: любити їх було її покликанням. А батькам нерідко вичитувала. Але робила це так ніжно і чарівно, що їй підкорялися. Особливо ж батьки-чоловіки… Вони взагалі почали виявляти велику зацікавленість до проблем дошкільного виховання. А дома боролися за право відводити своїх дітей вранці до дитячого садка і ввечері приводити їх додому. Над Алею почали збиратися хмари…

Хтось із матусь згадав, що до дитячого садка Аля потрапила "випадково". Її запросили на посаду завідуючої після ялинкового свята в Будинку культури. У той день захворів Дід Мороз. Студентка-заочниця Аля, що виконувала роль масовички, так схвильовано розповіла дітям про бідного Діда, якого звалив радикуліт, що багато хто з них плакав.

— Вони повинні уміти плакати… — казала Аля. — Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому.

За пропозицією Алі діти написали Діду Морозові листа. А потім вона всіх їх розважала.

На Алю звернула увагу голова місцевкому науково-дослідного інституту, де працювали Володя і Клава. Це була сутула жінка в старомодному пенсне, котра знала напам'ять усі нові пісні і грала в шахи за першим розрядом. Вона й запросила Алю в дитсадок.

А потім виявилося, що голова місцевкому вміє боротися не тільки за шахівницею, а і на зборах в дитячому садку.

Мами відчайдушно наступали.

— Вона масовичка! — сказала одна.

— А життя дітей — не ялинкове свято. Їх треба виховувати! — підхопила інша.

Тата хотіли б захистити Алю. Але не наважувалися… Боялися зіпсувати всю справу.

Лише дві жінки, яким було за шістдесят, кинулися в бій: голова місцевкому і я.

— Спитайте у своїх дочок!.. — вигукнула я. — Чи хочуть вони розлучатися з Алею?