Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.
— "Трава нічого не ховає", — проказав він. — Мені здалося, що напис дивний. Але гарний... по-своєму.
Він був цілком спокійний.
— Хто його замовив?
Він глянув мені просто в очі.
— Не знаю.
Я не повірив своїм власний вухам.
— Не знаєте?
— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою... самі гроші, п'ять асигнацій по сотні... просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.
Я нічого не розумів.
— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?
— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.
Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.
— Із ким же ви розмовляли?
— Голос відповів: "Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику". Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.
— Голос пані Лунде? — запитав я. Він замовк. Я втратив відчуття часу.
— Дивно, — мовив нарешті він. — Дуже дивно. Я не певен, що саме сказав голос: "Я пані Лунде" чи "Я пан Лунде".
— А це важливо, — сказав я. [262]
Я не міг йому пояснити, як це важливо. Але був переконаний що той, хто замовив напис на надгробок, потім з усієї сили штовхнув на той надгробок панну Лунде. І весь час поки тривала наша розмова, я відчував у ній щось дивне.
Наче в тій розмові було присутнє щось невідоме. Раптом я збагнув, що то було.
— Ви весь час кажете "голос", — мовив я. — Що це означає?
— Я й сам думав про це. Краще б я був не брався за ту роботу... але мені були дуже потрібні гроші... Чого я кажу "голос"?.. Можна ще одну сигарету?
Я віддав йому цілу пачку. Мені здавалося, що якби тієї хвилини з'явився хтось від Карла Юргена Галла, я б витурив його надвір і замкнув би за ним двері.
— Я кажу "голос", бо не знаю, чи то говорив чоловік, чи жінка. Голос був дивний... дуже цікавий. То міг бути або високий чоловічий голос, або низький жіночий. Я нездатен побачити за ним людини. Тому й кажу просто "голос".
Голос. У потилиці в мене ще дужче зашпигало.
— Ви маєте якийсь стосунок до музики? — запитав я. Його худорляве молоде обличчя проясніло. Він весь змінився.
— Так, — відповів він. — Я, власне, співаю... тобто над усе хотів би співати. Коли в мене є гроші, я беру в консерваторії уроки співу. І мій учитель каже, що я маю хист. Але в мене мало грошей. Я успадкував цю майстерню... Але не маю ніякої освіти. Всі мої заощадження йдуть на уроки в консерваторії...
І тоді я поставив йому третє важливе запитання, якого в мене й на думці не було, коли я виїхав машиною на пошуки цього худого, втомленого юнака з різцем у руках. Двоє важливих запитань я вже йому поставив: "Скільки ви отримали?" і "Хто вам замовив напис?".
Мені треба було зовсім заспокоїти його і аж тоді поставити третє, найважливіше запитання.
— Ви не зробили нічого незаконного, — мовив я. — Що ви скажете поліції, це ваша справа, але найкраще казати правду. Вам за це нічого не буде. Якщо я можу чимось допомогти вам, то залюбки допоможу. Але тепер найважливіше, щоб ви погодились допомогти мені. Мені й поліції. Отож я маю до вас іще тільки одне запитання: ви могли б упізнати той голос?
Юнак глянув мені в очі.
— Якщо вам буде треба, то міг би. Коли і де ви захочете, я його впізнаю. [263]
І знов, коли я приїхав, мені відкрив двері сам полковник Лунде.
В одній руці я ніс валізку, а в другій — течку. Скриньку з книжками я поки що залишив у машині. Полковник Лунде повів мене через вестибюль, де на стіні висіла голова лося, і вгору сходами на другий поверх. Сходи були дуже широкі, на помістку півповерху стояло два плюшеві стільці і столик з якимось вазоном. Здається, він зветься "аспедістра". Звідти сходи вели просто на другий поверх, у довгий темний коридор з багатьма дверима. Я почав їх рахувати. Семеро. Семеро дверей. Одні з них ховалися в невеликій заглибині.
— Це двері на горище, — пояснив полковник. — А ваші зразу за ними, отже, другі ліворуч.
Він відчинив їх і зайшов до кімнати. Я рушив за ним.
— Отут ви житимете, — мовив полковник.
Широке залізне ліжко з бронзовими кулями на стояках в узголів'ї та в ногах застелене білим покривалом. Страхітливий письмовий стіл із цілою горою полиць та шухляд над стільницею і вишуканий старовинний стілець, який, здавалося, потрапив туди випадково. Плюшеве крісло. Підставка з мийницею і дзбан на воду.
— Ванна проти вашої кімнати, — сказав полковник Лунде. — Там можна митися чи приймати душ. Вода не завжди... не цілий день... однаково тепла.
— Я люблю холодну, — сказав я. Я підійшов до вікна.
Принаймні краєвид чудовий. На мить я навіть забув, де я.
Сніг товсто вкривав сад піді мною. Той сад лежав далеко внизу, бо поверхи були дуже високі, та й фундамент будинку напевне сягав метрів на два.
Далі за садом розлягалося місто. В присмерку воно здавалось блакитнявим. Я навіть бачив вежі ратуші, вежі, що колись здавалися такими великими, а тепер, між високими будинками, скидалися на два вперті червоні кубики.
Полковник Лунде стояв позад мене.
— Сподіваюся, вам тут сподобається, доценте Бакке. Мабуть, вам не треба давати ніяких інструкцій ні щодо роботи... навчання Вікторії... ні... ні...
— Я наглядатиму за нею, — сказав я.
— Це дуже важливо. Особливо тепер, перші дні після того, як її тітку...
Він наче не вмів доказувати речення до кінця.
— Доценте Бакке... все це залишиться між нами?
— На це питання я вже вам відповів. Це залишиться між нами й поліцією. Люди в поліції знають свою справу. Можете [264] покластись на інспектора Карла Юргена Галла. Він зробить усе, що тільки можна зробити.
— А. ваш брат... — мовив полковник Лунде, — він теж утаємничений?..