— Ні.
— Ти святкуватимеш своє одужання. Ти не повинен думати про те, що хтось хотів убити тебе з револьвера полковника Лунде. Дивись на це як на звичайний випадок у лікарській практиці. Навіть трохи з гумором. Та й Люсі нікуди не тікала, а просто на короткий час їздила розвіятись. Удавай, що все тут — ідилія. А щодо святкування... Запроси всю родину Лунде до театру, а після вистави — до "Брістоля" або "Спайлена", байдуже куди, аби тільки жодне з них не залишило ресторану, поки офіціанти не почнуть позіхати в дверях, чекаючи, коли нарешті ви, останні гості, звільните столик... Це потриває довго... відтоді, як ти їх забереш годині о сьомій вечора, і до другої ночі, коли ти їх привезеш назад. А як ти ще запросиш їх після ресторану до себе, то буде третя ночі. Отже, я матиму... що я матиму?.. Тобто, скільки годин я матиму?..
— Вісім, — сказав Карл Юрген.
— Вісім! Чудово! Я встигну. Я розтрощу те горище в друзки...
— Мартіне!
Та мене вже не можна було зупинити.
— І, поки ви повернетесь, знайду те, що прабабуся Лунде заховала на ньому.
Я сказав усе. Зліз із високої трибуни геніальних ідей. І був страшенно задоволений собою. Крістіан пильно глянув на мене.
— І коли я повернуся з усіма Лунде, ти чекатимеш на нас у вестибюлі і скажеш: "Будь ласка! Ось я знайшов його... Тепер ви всі розбагатіли, а я молодець, ось і казці кінець".
Я раптом протверезішав. Принаймні мені здалося, що я протверезішав.
— Ні, — відповів я. — Цього я не зроблю, бо тоді ми ніколи не знайдемо вбивці. Я зроблю щось зовсім інше. Але тепер моя черга не зраджувати своїх секретів. Бо знайти те, що заховала прабабуся Лунде, — ще не все. Найважливіше побачити, як вони поведуться, і зрозуміти зв'язок між скарбом прабабусі Лунде й двома замахами на життя. [350]
— Це ти добре кажеш, — мовив Карл Юрген.
Ти ба, спромігся похвалити мене. Я вдав, що не помітив цього.
Я зназ тільки дві речі. Що знайду скаро, який усі шукають. І що після цього в Крістіановій голові складеться відгадка тієї загадки, над якою ми б'ємося. Карл Юрген був тільки поліцаєм. Я раптом помітив, що наша розмова йому страшенно нудна.
— Ти теж будеш потрібен там, Карле Юргене.
— Де, в театрі?
— Ні.
— На горищі?
— Ні.
Карл Юрген мав такий вигляд, наче перед ним стояло жваве цуценя, яке він навчав. Але йому було цікаво, що те цуценя вже вміє. Кому з тих, хто любить собак, не було б цікаво дослідити це.
— Ти будеш потрібен потім.
— Того самого вечора?
— Ні. Тоді ще рано. Думаю, що через кілька вечорів. Але важливе одне, Карле Юргене. Тих кілька вечорів, після того, як Крістіан поведе всю родину Лунде до театру, а я...
— Розтрощу те прокляте горище...
— Отож... дуже важливо, щоб за будинком добре стежили. Цілодобово. Чи на Ев'єна й Віка можна цілком покластися? Вони, по-моєму, наче якісь напівмертві...
— Усе гаразд. Я й сподівався, що мої помічники справлять таке враження. Та можу запевнити тебе, що вони такі "напівмертві", як чистокровні коні перед стартом на змаганнях. Вони кидаються вперед, ще навіть не встигне відлунати стартовий постріл.
Потім я мав змогу переконатися, на що здатен Ев'єн, хоч тепер, коли я викладав свій геніальний, на мій погляд, план, я Ще цього не знав,
— Коли ти одужаєш, Крістіане? Коли Люсі можна буде повернутися додому?
Крістіан глянув на Карла Юргена. Той хвилину подумав.
— Мабуть, немає іншої ради. Нехай Мартін спробує здійснити свій план. Отже... зараз прикину... через два дні ти, Крістіане, зможеш відсвяткувати своє одужання... Люсі повинна повернутися додому завтра... а Вік і Ев'єн мають бути особливо пильні. Я сам їх проінструктую. Але скажи мені одне — ти певен, що родина Лунде захоче піти до театру?
— З Крістіаном? — вигукнув я. — Крістіан здатен переконати панну Лунде, що вона єдина справжня жінка на світі, [351] здатен переконати Вікторію, що вона єдина справжня дівчина на світі, і так далі...
— А полковник Лунде? Він же не єдина справжня жінка на світі? Навіть Крістіан не зможе його переконати в цьому.
— Крістіан зможе все, — сказав я. — Він упорається і з полковником Лунде. Прибере оту свою лікарську міну й почне витлумачувати йому силу-силенну всіляких речей, яких полковник Лунде не зможе втямити, але все зведеться до єдиної поради: родина повинна дозволити собі невелику розвагу. Правда, Крістіане?
— Що мені сказати? Мабуть, я маю радіти такому компліментові.
— Ну й добре, — мовив я.
— А я не радію, — повів далі Крістіан. — Якщо тобі пощастить здійснити свій план, то добре, ми відгадаємо загадку. Але мене це не тішить.
— Чому?
Крістіан відчужено дивився поперед себе. Він снував якісь свої лікарські думки, і ми з Карлом Юргеном не встигали за ними.
— Чому? — ще раз запитав я.
— Бо завжди страшно дивитися, як людина скидає маску й перестає бути людиною.
Другого ранку мені довелось похмелитися пивом, а то б я не зміг працювати з Вікторією.
Того дня з мене вчитель був не найкращий, але ми сяк-так відпрацювали належні години.
Потім я повернувся до своєї кімнати, став біля вікна і, дивлячись на сіре по-березневому місто, задумався. Вчорашній запал, викликаний кількома чарками віскі, минувся. Не те, щоб я вирішив відмовитися від свого наміру, а просто не знав, як мені підступитись до того горища.
Бо коли два покоління людей перевернули догори дном горище полковника Лунде й нічого не знайшли, то скарб напевне добре захований.
І, мабуть, захований якось особливо. А може, те горище побудоване якось особливо, що в ньому є такі сховки?
Чи не порадитися мені з архітектором?
Я раптом збагнув, що єдина справді геніальна думка, яка сяйнула мені і на п'яну, і на тверезу голову, — це саме думка про архітектора. Звичайно, треба з ним порадитись!
Але я не знав жодного архітектора.
Я спілкувався із звичайнісінькими людьми й мав велику [352] пошану до архітекторів. Я згадав, що на давніх церквах і замках завжди стояло ім'я того, хто їх будував. У новіші часи вже згадували й художників та скульпторів, що працювали з будівничими.
Невже я не знаю жодного архітектора.
І я згадав одного — Корнеліуса. Як же його прізвище? Прізвище вилетіло в мене з голови. Це було дуже давно. Йому не давалася мова. Але він завжди малював афіші для всіляких свят і карикатури на перервах. Пам'ятаю, ях я одного разу, знітивши серце, звелів йому стерти з дошки карикатуру на мене.