Воно виражало дивний спокій. Але й ще щось. На ньому проступала також рішучість. Я нічого не розумів.
Далі я глянув на Вікторію. І побачив сльози, що затуманили її ясні зелені очі.
На обличчі полковника Лунде з'явився відвертий страх. Та ось він глянув на Вікторію.
— Невже конче потрібно, щоб Вікторія...
— Так, — мовив Крістіан, і я подумав, що голос його прозвучав занадто суворо. Він теж глянув на Вікторію і додав уже лагідніше: — Я знаю, Вікторіс, що ти любила свою матір. Усі люблять своїх матерів. Але ти вже доросла її повинна почути все, що тут буде сказано. Тобі доведеться посидіти з нами.
Вона не ворухнулася.
— Я ще раз питаю вас, полковнику Лунде: від чого померла ваша дружина?
Полковник Лунде вже опанував себе. Кашлянувши, він відповів:
— Моя дружина померла від запалення легень.
— Ні, — заперечила панна Лунде. [286]
Цього разу вона кинула бомбу на стіл із плетеною серветкою, підстеленою під лампу. Бомбу, що мала на всіх подвійну дію: адже панна Лунде рідко висловлювала свою власну думку.
— А від чого? Ви не могли б сказати, панно Лунде?
— Можу.
Вона випросталася на стільці й глянула на полковника Лунде, ніби просила в нього пробачення. Але той не дивився на неї. Він не підводив очей від столу. Тоді панна Лунде глянула на Крістіана. Адже це він звернувся до неї з запитанням.
— Вікторія Лунде померла від туберкульозу, — сказала вона. — І це ніяка не ганьба.
Вона знов подивилася на полковника Лунде, але той опустив голову ще нижче. Мені не видно було його обличчя. А панна Лунде мовила, звертаючись до його похиленої голови:
— Я й раніше тобі казала, що це ніяка не ганьба. Ти відстав на два покоління. Живеш іще в часи невігластва...
Отже, маленька панна Лунде кинула другу бомбу. Всіх приголомшило не стільки те, що вона сказала, скільки її незаперечна логіка. А я навіть не уявляв собі, що вона здатна висловити самостійну думку. Та ще й таку, що суперечила думці її брата.
Вікторія знов заплакала.
— Нема тобі чого плакати, Вікторіє. Всі ми колись помремо. Твоя мати померла від туберкульозу. її погано доглядали. Вона ставала все кволіша і врешті померла. Тихо й спокійно згасла, Вікторіє.
Я не міг відірвати очей від панни Лунде.
Вона раптом замовкла — адже все було сказане. Вона опустила одну за одною на стіл з червоного дерева маленькі, спрацьовані руки.
Люсі також дивилася на неї, наче не могла повірити своїм вухам.
Голова полковника Лунде похилилася ще нижче. Вікторія плакала, затуливши обличчя руками.
Ми чекали. На що? Я глянув на Карла Юргена. Він був цілком спокійний. Отже, ми чекали, що ще скаже Крістіан. Адже режисером цієї сцени був він.
Крістіан підвівся. Ми також устали і всі троє рушили До дверей. І тоді Крістіан обернувся.
— Ваша правда, панно Лунде. Пані Лунде померла від туберкульозу. Вона померла в Улеволській лікарні, в моєму відділенні. Але не згасла тихо й спокійно, як ви сказали. Мені шкода, проте... [287]
Я нічого не розумів. Крістіан замовк, наче зважував свої слова. Тоді повів далі:
— Мені шкода, як я вже сказав. Але Вікторія Лунде померла від сильної легеневої кровотечі, а це страшна смерть.
Ми зупинилися у вестибюлі. Я хотів щось сказати, таї Крістіан відразу рушив до виходу.
— Крістіане... — разом почали я і Карл Юрген.
Він зміряв нас по черзі поглядом.
— Ідіть ви обидва під три чорти! — сказав він і захряснув за собою двері.
Нарешті я заснув, але мені приснився страшний сон.
Приснився червоний плюш — наче я сидів на червоному плюшевому стільці, та коли доторкнувся до нього, він виявився мокрим від крові. Зі стільця скапувала кров, вона текла із маленького мармурового голуба, цебеніла з білого залізного ліжка, худеньке бліде личко Вікторії теж було в крові, тільки її зелені очі дивилися просто на мене. Тоді кров потекла з її волосся, по скронях, розпливаючись наді очима...
Я прокинувся весь у холодному поту. Я ввімкнув світло і взяв сигарету.
Знявся вітер, і ялинова гілляка знов почала стукати об ; стіну за моїм вікном.
Проклята гілляка! Хай би її чорти забрали!
Треба її відпиляти. Негайно відпиляти!
Я погасив сигарету, накинув халат і вийшов з кімнати. Ішов я не дуже обережно, мені було на все начхати. Я думав тільки про гілляку. Про ту прокляту гілляку.
Я швидко подався в підвал. Дорогою я вмикав усі лампочки, починаючи з коридора й до самого підвалу.
Має ж десь бути порядна пилка в цьому проклятому старому будинку, заселеному примарами, де всі приміщення опалюють дровами. Де ж тут комірчина з інструментом?
Я натрапив у підвалі на комірчину. А де ж у біса пилка?
Знайшлася й пилка. Довга, порядна пилка, не якась тоненька бляшка. Трохи заважка, хай їй біс. То нічого, зате я відпиляю ту прокляту гілляку, що стукається в моє вікно.
Я побрався сходами назад, не вимикаючи за собою світла зайшов до своєї кімнати, відразу підступив до вікна й відчинив його. [288]
Чорна лютнева ніч огорнула мене хвилею крижаного холоду.
Нічого, коли я вже вирішив, що відріжу гілляку, то не відступлюся. Але спершу треба роздивитися, як до неї дістатись. Я приніс ліхтарика. Мені зовсім не хотілося полетіти вниз з проклятої ялини полковника Лунде, такої заввишки, як триповерховий будинок, і скрутити собі в'язи.
Поступово я заспокоївся.
На гілляку, що стукала в моє вікно, не можна було вилізти. Адже це самий її кінець заповзявся не давати мені спати, він був спрямований просто у вікно. Я не міг на неї стати. А крім того, згадав одну мудру пораду: ке рубай гілляку, на якій сидиш.
Нижче була ще одна гілляка, товста й спрямована в інший бік, уздовж будинку. Якби я міг добратися до неї, то легко відпиляв би верхню гілляку, що була моїм заклятим ворогом.
Досягти її з вікна було неможливо. Я скинув халат і змів сніг із підвіконня, бо таки не хотів упасти в сад полковника Лунде.
Потім виліз на підвіконня. В кімнаті горіла лампа, світло падало якраз на ялину. І місяць уже зійшов. Отже, з освітленням було все гаразд.
Тепер усе залежало від того, чи мені пощастить стрибнути на гілляку. Відстань була невелика, а стрибати я вмів. Трохи заважала пилка, яку треба було тримати в руці, але я сподівався на другу руку.