Серце дівчини стислося, й вона відвернулась, щоб приховати своє хвилювання.
— Що вам таке, Люсито? — стурбовано спитав її дядько.— У ваших оченятах бринять сльози?
— Нічого, дядечку, це так...— опускаючи очі, відповіла дівчина: — А коли ми маємо виїжджати?
— Завтра ж, якщо це буде можливо. Навіщо зволікати? Експедиція, від якої залежало щастя останніх днів мого життя, на жаль, не вдалася, і нам більше нічого тут робити. Ми й так занадто рискували. Розшуки мої не принесли мені нічого, крім розчарування.
— Які розшуки, дядечку? Що ви маєте на увазі?
— Нічого, дитя моє. Є речі, про які краще не згадувати. Минуле не повернути, а я зробив марну спробу воскресити його і натомість мало не занапастив ваше життя. Облишмо цю тему. Поговоримо про щось інше. Між іншим, я досі не познайомився з матір'ю Щирого Серця, а я мушу подякувати їй за все, що вона для вас зробила. Вона тут?
— Тут, але вона робить зараз перев'язку Веселій Вдачі.
— Бідолашний юнак! У якому він стані?
— О, йому вже краще, дядечку. Лікар каже, що рана не дуже серйозна й що за кілька днів він буде на ногах.
— Ну, слава тобі, боже. Це мужній і відважний юнак. І як самовіддано він любить свого друга! Заради нього він ладен був віддати своє життя. А втім, Щире Серце тут люблять усі, і, здається, його просто не можна не любити.
Донья Люс радісно посміхнулась і зашарілась, але заглиблений у свої думки генерал цього не помітив.
— Щаслива мати, що має такого сина,— продовжував він, зітхаючи.— А я... У мене сина немає.
Генерал замовк і замислився. Донья Люс пригорнулася до нього й, сховавши своє почервоніле личко в нього на плечі, несміливо сказала:
— Дядечку, знаєте, що мені спало на думку?
— Ну що, Люсито?
— Ви зажурені тому, що не маєте сина, якому могли б передати своє ім'я і маєтність, правда ж?
— На жаль, так, дитя моє,— сумно сказав старий.— Надії моїй не судилось справдитись.
— А чому б вам не усиновити Щире Серце? — з наївною дитячою безпосередністю зважилася, нарешті, висловити свою заповітну мрію донья Люс.
Генерал здивовано подивився на засоромлену й рожеву від збентеження дівчину.
— Думка ваша чудова, дитя моє,— відповів він, обнімаючи її з батьківською ніжністю,— та навряд чи здійсненна. Я був би радий мати такого сина, як Щире Серце, але ж у нього є мати. Вона живе ним і заради нього й ніколи не погодиться, щоб він відійшов від неї до зовсім чужої людини.
— Хто знає?! — зовсім зніяковівши, промовила стиха дівчина.
— Та навіть коли б вона й погодилась,— продовжував генерал,— Щире Серце сам не пристане на це. Я знаю людей, дитя моє. Щире Серце належить до тих багатих і сильних натур, які над усе ставлять дружбу й свою особисту свободу. О, я таким і тільки таким хотів би бачити свого сина! Та хто я для Щирого Серця і що можу йому дати? Моє ім'я? Але ж його власне, нехай і прибране ім'я славне тут не менше, ніж у Мексиці ім'я дона Рамона Гарильяса-де-Сааведра. Моє багатство? Але він не проміняє на нього своє привільне життя.
— А все-таки спробуйте, дядечку,— наполягала донья Люс.— Якщо вашу пропозицію відхилять, ви принаймні доведете Щирому Серцеві, що справді вдячні і оцінили його по заслугах.
Дівчина говорила так пристрасно й палко, що генерал не міг не звернути на це уваги, і в думках у нього промайнув ще непевний, але вірний здогад. Він уважно подивився їй в очі і, нарешті, прочитав у них те, чого не договорювали її уста.
Старий солдат мимоволі посміхнувся, але одразу ж сховав свою посмішку під нахмуреними бровами і, трохи подумавши, серйозно сказав:
— Ну що ж, Люсито, коли ви так на цьому наполягаєте, я спробую виконати ваше бажання. Підіть, попросіть, будь ласка, Щире Серце і його матір зробити мені честь і вийти до мене.
Дівчина радісно схопилася з місця й побігла.
Залишившись на самоті, генерал глибоко замислився.
Через кілька хвилин до печери зайшли Щире Серце і донья Хесусіта.
— Ви хотіли нас бачити, доне Рамон? — уперше називаючи генерала його ім'ям, сказав Щире Серце.— Ми до ваших послуг.
Генерал підвівся їм назустріч і, віддавши загальний уклін, промовив, звертаючись до доньї Хесусіти:
— Я щасливий, сеньйоро, що маю нарешті нагоду подякувати вам за вашу ласкаву прихильність до моєї племінниці й за те піклування, яким ви оточили її в ці тяжкі для нас дні.
Донья Хесусіта, яка, ввійшовши до печери, спинилась у її темному кутку і стояла там, нервово кутаючись у свою довгу шаль, відповіла на ці люб'язні слова мовчазним поклоном.
— А для того, щоб подякувати вам, друже мій,— продовжував генерал, перевівши погляд на Щире Серце,— я просто не знаходжу слів.
— Не треба ніяких особливих слів, доне Рамон,— сухо заперечив Щире Серце.— Зрештою, я не зробив нічого незвичайного. Я просто виконав свій обов'язок і...
— Ні, ні, мій друже,— перебив його генерал.— Я зобов'язаний вам усім. Ви врятували життя моїй племінниці й мені, і ми полюбили вас, як рідного... Нехай же не дивує вас те, що я скажу вам зараз. Мені хотілося б, щоб ми стали рідними справді. Колись у мене був син...
Голос генерала затремтів, і він на мить змовк, стримуючи своє хвилювання, а Щире Серце рвучко підвів голову й відразу ж знову втупив очі в землю.
— Так, колись у мене був син,— продовжував генерал,— та я сам... сам став причиною його загибелі. Тепер я вже старий і немічний, біля мене нема нікого з близьких мені людей і в домі в мене пустка. Я живу самотньо, без друзів і без рідних. У мене немає спадкоємця, якому я міг би залишити свій найцінніший скарб,— скарб значно дорожчий, ніж все моє багатство. Я кажу про моє незаплямоване ім'я, що перейшло до мене з глибини віків від довгого ряду моїх славетних предків. Щире Серце! Я прошу вас замінити мені сина!
Почувши цю несподівану для себе пропозицію, Щире Серце здригнувся й розгублено, ніби шукаючи допомоги й поради, подивився на свою матір. І тут донья Хесусіта відкинула з обличчя шаль, підійшла до генерала, поклала йому руку на плече і, пильно дивлячись йому в очі, сказала:
— Нарешті, дон Рамон Гарильяс-де-Сааведра, ви закликаєте до себе сина, якого так безжально покинули двадцять років тому!
— Боже мій! Хесусіто! — прошепотів пополотнівши генерал.— Сину!.. Сину мій!.. Рафаелю, Хесусіто! Простіть мені, коли можете, й поверніться до мене!