— Ну, що ж, це навіть краще.
— А капітан повернувся?
— Сьогодні надвечір. Хлопці переховуються в печері. Їх рівно сорок.
Балакун задумався. Раптом він рішуче підвів голову й подивився на небо.
— Слухай,— сказав він нарешті,— повертайся до печери й перекажи капітанові, що дівча треба взяти сьогодні. Якщо він погодиться, всі сідайте на коней і будьте напоготові. До мене нехай під'їде шестеро найзавзятіших хлопців. З їх допомогою я позв'язую всіх солдатів і самого генерала. Поки вони міцно сплять, впоратися з цією справою буде неважко. Потім я свисну, і нехай капітан мчить сюди й забирає своє дівча під три чорти! Я вже далі не буду втручатись. Як на тебе мій план?
— План чудовий. Тільки ти випустив з уваги одне: як ми зможемо проникнути в табір?
— Чорт! Так само, як ти зробив це щойно. Тепер ти повинен добре знати, де вихід. А втім, ходімо, я покажу його тобі ще раз.
Вони попрямували до потайного виходу з табору. Це був вузенький і добре замаскований отвір в укріпленні. Та коли вони вже підходили до нього, перед ними постала чиясь тінь, і в тиші ночі пролунали два пістолетні постріли. Бандити закричали.
Постріли й зойки змовників звели на ноги увесь табір. Запаливши смолоскипи, всі кинулися до укріплень. Генерал і капітан Агвіляр прибули перші. Вражені, вони побачили біля потайного ходу озброєну пістолетами донью Люс і біля її ніг скривавленого бандита.
— Праведне небо! — злякано скрикнув генерал.— Племіннице, що з вами сталось? Вас не поранено?
— Заспокойтеся, дядечку, стріляла я,— збуджено відповіла дівчина.— Двоє негідників зазіхали на нашу безпеку. Один з них утік, а цьому вже недовго, мабуть, залишилося жити.
Генерал схилився до пораненого й впізнав Кеннеді.
— Якби не щасливий випадок,— тремтячи, продовжувала донья Люс,— на нас цієї ночі напали б бандити. Вони ховаються десь тут поблизу.
— Посилити варту й готуватися до оборони,— наказав генерал капітанові Агвіляру, а сам швидким кроком пішов оглядати укріплення.
Балакун утік, та кривавий слід, що залишився після нього, свідчив, що його поранено дуже тяжко. Вдень можна було б спробувати його наздогнати, але в темряві ночі це було б нерозважним риском.
Коли минулася перша тривога, настала реакція і донья Люс мало не знепритомніла. Лікар допоміг їй повернутися до намету. Ідучи з Дюр'є, донья Люс пригадала свою ранкову розмову з Чорним Лосем і вирішила, що настав час удатися до нього по допомогу.
— Докторе,— ласкаво звернулася вона до Дюр'є.— Я хочу просити вас зробити мені велику послугу.
— Розпоряджайтеся мною, сеньйорито, як самі собою.
— Ви знаєте трапера, якого звуть Чорним Лосем?
— Так, його ранчо недалеко звідси.
— Прошу вас, як тільки почне розвиднятись, рушайте до нього й перекажіть йому від мого імені тільки три слова: "Ждемо Щире Серце". Він все зрозуміє.
— Ждемо Щире Серце,— намагаючись запам'ятати ці слова, слухняно повторив добрий товстун.— Можете на мене покластись, сеньйорито, я не забуду.
— Спасибі вам, докторе,— прошепотіла дівчина і, змучена пережитими хвилюваннями, заснула міцним, глибоким сном.
На світанку, незважаючи на генералові заперечення й застереження, лікар виїхав з табору і риссю погнав свого коня по схилу узгір'я.
IX. ПОЛОНЕНІ КОМАНЧІВ. ПОМСТА ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ
Очолювані Орлиною Головою команчі належали до великого роду Змії, що нараховував близько п'ятисот томагавків. Проникнувши в прерію, щоб пополювати на бізонів і помірятися силою з своїми одвічними ворогами — пауні та сіу — вони не мали наміру нападати на американців. Але, як ми вже знаємо, комендант форту на березі Канадської річки з безглуздою жорстокістю вбив двох їхніх воїнів і кров убитих волала до відплати.
Зруйнувавши форт і спаливши недобитих у бою його оборонців, Орлина Голова, добре розуміючи, що білі йому цього не подарують, вирішив негайно повертатися до селища свого племені, де можна було переховати здобич і не боятися переслідувань. Рішучий і сміливий, але разом з тим і обережний вождь, він передбачливо вжив усіх застережних заходів проти можливої погоні й повів свій загін манівцями, раз у раз петляючи, роблячи великі обходи й старанно знищуючи свої сліди.
Незважаючи на це, загін посувався досить швидко й на шостий день був уже недалеко від рідного селища. Розвідники не виявляли ніяких ознак переслідування, і Орлина Голова, вважаючи, що небезпека минула, вирішив дати своїм людям відпочити. Отаборившись у зручному місці, воїни посплутували коней, поставили вартових і розпалили вогнища, а Орлина Голова, зробивши всі розпорядження, наказав підвести до себе полонених — Но-Евзебіо та літню жінку.
Зустрівши їх привітним і чемним поклоном, вождь команчів сів, прихилився до дерева, запалив свою люльку, кілька разів з неї затягнувся, а тоді простягнув її старому. Це було знаком великої прихильності, і Но-Евзебіо, щоб не образити й не розгнівити свого страшного добродійника, поквапно взяв її й теж кілька разів затягнувся.
Все це робилося мовчки.
Нарешті Орлина Голова заговорив.
— Чи добре почуває себе брат мій серед червоношкірих? — спитав він, звертаючись до Но-Евзебіо.
— Нарікаючи на твоїх людей, я був би несправедливий,— дипломатично відповів старий.— Усі ставляться до мене ласкаво й уважно.
— Мій брат — друг мій,— урочисто оголосив вождь команчів.— Колись він врятував Орлиній Голові життя, а Орлина Голова ніколи нічого не забуває. Нехай отець мій скаже, чого він хоче, і його бажання буде виконано.
— Спасибі великому вождеві за прихильність,— вклоняючись, подякував Но-Евзебіо.— Я охоче скористаюся з його ласкавої пропозиції й дякуватиму безмежно, якщо мені буде дано змогу добратися до якого-небудь селища людей мого кольору.
— Тільки братові моєму доведеться почекати, поки ми наздоженемо людей нашого племені.— З цими словами Орлина Голова взяв у Но-Евзебіо люльку й знову зробив кілька глибоких затяжок. Вважаючи, що розмову скінчено, старий хотів відійти набік, але індієць знаком наказав йому не рушати з місця.
— Хто ця жінка? — помовчавши спитав він, показуючи рукою на іспанку, яка скромно стояла поряд.
— Ім'я цієї жінки донья Хесусіта,— відповів Но-Евзебіо трохи збентежено.— Це дружина мого господаря.