— Так, ви не помиляєтесь,— ствердила донья Люс.
— Серед вас є такий собі чудакуватий товстун у зелених окулярах і світлій перуці. Він розважається тим, що збирає камінці й трави.
— Це лікар і дуже поважний вчений,— трохи образившись за Дюр'є, заперечила генералова племінниця.
— О, я знаю це, сеньйорито, і ніяк не хотів принизити його гідності. Він дав мені ліків від болотяної пропасниці, й ми вже встигли з ним заприятелювати. Але на навколишніх індійців та й траперів він справляє враження божевільного, й це дуже стане нам у пригоді, бо в преріях людей не сповна розуму не тільки не кривдять, а навіть оберігають. Чому це має для нас значення, ви зараз зрозумієте. Так от, сеньйорито, мені доручено вас попередити: не довіряйте вашому провідникові; це неприторенний негідник, його мають по всіх преріях Заходу за злочинця і зрадника. Вірте мені, він неспроста втерся до вас у довіру і, безперечно, щось проти вас замишляє. На жаль, в цих краях чимало різних мерзенних людців, з якими він, я певний, уже домовився, щоб заманити вас у пастку й пограбувати абощо.
— Боже мій! — злякано скрикнула дівчина й натягнула повід, щоб повернути коня назад.— Я зараз попереджу дядечка...
— Ні в якому разі, сеньйорито,— спинив її Чорний Лось.— Ви зіпсуєте цим усю справу. Балакун такою ж мірою розумний і хитрий, як і підлий. Він відразу зрозуміє, що йдеться про нього, й тоді його нелегко буде викрити й спіймати. Я сам попереджу генерала, коли для цього настане слушна мить.
— Що ж маю робити я?
— Поки що нічого. Тільки будьте насторожі, і коли помітите щось підозріле, пришліть до мене вашого лікаря. У зв'язку з тим, що його тут вважають за недоумкуватого, його ніхто не займатиме, й він за всяких обставин вільно проходитиме, де схоче. Ви попросите його переказати мені лише три слова: "Ждемо Щире Серце"...
— Щире Серце? — зашарівшись, перепитала дівчина.
— "Ждемо Щире Серце",— повторив пароль Чорний Лось.— Це він доручив мені зв'язатися з вами і генералом, і наша сьогоднішня зустріч аж ніяк не випадкова. Щире Серце стоїть на чолі всіх білих траперів арканзаських прерій, і на перший його поклик, щоб допомогти вам і врятувати від можливого лиха, під його команду стане не менше півсотні найкращих і найвідважніших стрільців цього краю. Отже, покладіться на мене, сеньйорито, і не забудьте цих трьох коротеньких слів: "Ждемо Щире Серце". Ви не забудете?
— Ніколи в світі,— прошепотіла донья Люс і на знак подяки потиснула траперові його чесну руку.
За кілька хвилин мандрівники під'їхали до ранчо Чорного Лося. Це була вбога, сплетена з гілок халупа, точнісінько така, як і ранчо інших траперів. Проте, коли Чорний Лось запросив гостей зайти всередину дому, вони були приємно здивовані: житло мисливця було просторе, чисте й затишне, і стомлена донья Люс знайшла там для себе м'яку й зручну постелю з сухого листу, вкриту ведмежими та бізонячими шкурами.
Після ситного обіду, приготовленого за кращим зразком кулінарного мистецтва прерій, донья Люс залишилася відпочивати в хатині, а мужчини вийшли на повітря. Генерал і Чорний Лось влаштувалися під деревом і розговорились.
— Друже мій,— почав розмову генерал,— дозвольте мені подякувати вам за гостинність і попросити вас відповісти мені на кілька запитань.
— Слухаю вас, генерале,— сказав Чорний Лось.
— Ви давно живете в цих місцях?
— Десять років, і дай мені боже прожити тут ще хоча б стільки ж.
— А звідки ви родом?
— З Квебека. Я канадець.
— Скажіть, чи є серед ваших товаришів мексиканці?
— Їх тут чимало.
— Чи не могли б ви мені про них розповісти.
— Мені дуже шкода, генерале, але я про них не знаю майже нічого. Однак тут є один трапер, який про кожного з них міг би дати вам вичерпні відомості.
— Он як?.. Його ім'я?
— Щире Серце.
— Щире Серце? — жваво перепитав генерал.— О, я цю людину вже знаю.
— Зараз його тут, на жаль, немає. Він у від'їзді. Проте він незабаром повернеться, і якщо за цей час ваш табір не вирушить далі, я сповіщу вас.
— Я буду вам дуже вдячний. Зараз я поясню вам, де розташувався наш табір.
— О, не турбуйтесь, генерале,— посміхнувся Чорний Лось.— В цій пустині нам усе відомо. Натомість, поки ніхто нам не заважає, дозвольте мені дати вам маленьку пораду. Ваш провідник... Стережіться його...
Генерал рвучко повернув голову до свого співбесідника, але той, показуючи очима на Балакуна, який несподівано опинився майже біля них, звів розмову на інше.
Сонце стало вже схилятися на обрій. Час було вирушати до табору, і генерал у супроводі Чорного Лося повернувся до ранчо і розбудив донью Люс.
Поки солдати сідлали коней, генерал і його племінниця попрощались з господарем і подякували йому за гостинний прийом.
Поверталися мовчки. Генерал глибоко замислився, обмірковуючи свою незакінчену розмову з трапером; донья Люс, схвильована попередженням Чорного Лося, була зосередженою й принишклою, а Балакун намагався в думках встановити зв'язок між розмовою Чорного Лося з молодою дівчиною і пізнішою його розмовою з генералом. Інстинкт підказував йому, що говорено було про нього.
Генерал наказав збільшити алюр. Коней пустили риссю, і за годину колона мандрівників наблизилась до свого табору.
Подали вечерю. За столом, як і в дорозі, панувало тривале мовчання. Кожний з присутніх відчував себе стомленим після денної їзди й переживань, і відразу після вечері всі пішли спочивати.
Через півгодини увесь табір спав. Не стуляв очей тільки Балакун. Він уже не мав сумніву, що генерал і дівчина його підозрюють і що не сьогодні завтра від його послуг відмовляться. Десь за годину-півтори він підвівся, прислухався і, обережно ступаючи, став прокрадатися до виходу з табору.
Раптом чиясь рука лягла на його плече й тихий голос прошепотів йому на вухо.
— Це я, Кеннеді! Мені треба з тобою поговорити.
Провідник тривожно оглянувся довкола. Переконавшись, що за ними ніхто не стежить, він схопив за руку свого спільника і відвів його набік.
— Що нового? — спитав Кеннеді.
— Все загинуло,— прошепотів Балакун.— Старий і оте дівчисько сьогодні довго розмовляли з Чорним Лосем, а він мене знає здавна. Голову даю навідруб, що він радив їм мені не довіряти. Отже, треба діяти якнайшвидше.