Несподівано ми зрозуміли, що цієї постаті не існує. Звичайно, були великі малярі, драматурги, музики, але вони не мали цієї упривілейованої моральної репутації, завдяки якій Європа визнавала б їх своїми духовими речниками. Культура більше не існувала як царина, в якій найвищі вартості підносились би на рівень закону.
Ми йшли в напрямі до площі в Старому місті, де я тоді жив, і відчували величезну самотність, порожнечу, порожнечу в європейському просторі, з якого культура повільно відходила. [Врешті, повагавшись, він надіслав таки листа до Сартра. Так, він був останнім великим діячем культури. Але, з іншого боку, він був тією самою особою, яка зі своєю теорією "заангажованости" забезпечила, на мою думку, теоретичну основу для відмови від культури як самостійної сили, особливої та незворотної. Але ким би він не був, Сартр все ж таки швидко відгукнувся на лист мого друга заявою, надрукованою в "Ле Монд". Без цього втручання я сумніваюся, чи поліція врешті-решт повернула б (майже через рік) рукопис філософові. В день похорону Сартра я пригадав собі свого празького друга: тепер його лист не знайшов би адресата].
Х
Останнім безпосереднім особистим досвідом контакту з Заходом, який пам'ятають центральноєвропейські країни, був період від 1918 до 1938 р. Під тим оглядом їхній образ Заходу — це Захід минулого. Захід, в якому культура ще повністю не поступилася своїм місцем.
Маючи це на увазі, я хочу наголосити важливу обставину: центральноєвропейські заворушення не живилися від газет, радіо чи телебачення, тобто від засобів інформації. Їх підготували, надали їм форми, їх здійснили романи, поезія, театр, кіно, історіографія, літературні огляди, популярні комедії та кабаре, філософські дискусії — тобто культура. [Під оглядами я розумію періодичні публікації (місячники, двотижневики, тижневики), які видають не журналісти, а люди культури (письменники, критики мистецтва, вчені, філософи, музики); вони висвітлюють питання культури та коментують суспільні події з погляду культури. В XIX та XX сторіччях у Европі та Росії все серйозне інтелектуальне життя формувалося навколо таких періодичних оглядів. Німецькі музики-романтики збиралися навколо "Neue Zeitschrift fuer Musik", заснованого Робертом Шуманом. Російська література немислима без таких публікацій, як "Современник" або "Весы", так само, як французька література залежала від "Nouvette Revue Francaise" або "Les Temрs Modernes". Все віденське культурне життя концентрувалося навколо журналу "Die Fackel" на чолі з Карлом Кравсом. Увесь щоденник Ґомбровіча публікувався в польському огляді "Культура" і т. д. і т. д. Зникнення таких публікацій з культурного життя Заходу або те, що вони стали цілковито маргінальними, на мою думку, є ознакою того, що "культура поступилася своїм місцем"].
Ось чому, коли росіяни окупували Чехо-Словаччину, вони робили все можливе, щоб знищити чеську культуру. [Півмільйона людей (передусім інтелігентів) вигнали з праці. 120 тис. емігрувало. Біля 200 чеським і словацьким письменникам заборонено друкуватися. Їхні книжки вилучили з усіх публічних бібліотек, а їхні імена стерті з підручників історії. 145 чеських істориків вигнали з праці. Лише на одному факультеті Празького університету звільнено 50 викладачів (у найпохмуріший період Австро-Угорської імперії, після революції 1848 р., двох чеських професорів вигнали з університету — який то був скандал на той час!). Кожна публікація з літератури та культури була ліквідована. Великої чеської кінематографії, великого чеського театру більше не існує].
Це знищення мало три значення: по-перше, воно знищило центр опозиції; по-друге, воно підірвало ідентичність нації, бо це створило сприятливіші умови для поглинення її російською цивілізацією; по-третє, це дозволило покінчити з новітньою добою, в якій культура все ще репрезентувала здійснення найвищих вартостей.
Цей третій наслідок здається мені найважливішим. Фактично тоталітарна російська цивілізація — це докорінне заперечення сучасного Заходу, Заходу, створеного чотири століття тому на світанку сучасної доби, доби, заснованої на авторитеті індивідуума, що мислить і сумнівається, як також на мистецькому творенні, яке висловлювало його унікальність. Російське вторгнення вкинуло Чехо-Словаччину в "після-культурну добу", залишивши її безборонною й голою перед російською армією та повсюдним державним телебаченням.
Усе ще приголомшений цією тричі трагічною подією, яку представляло собою вторгнення в Прагу, я прибув до Франції, пробуючи пояснити французьким друзям масакру культури, яка сталася після вторгнення: "Постарайтеся уявити собі! Всі публікації в галузі літератури та культури зліквідовано! Всі до єдиної, без винятку! Ніколи раніше такого не траплялося в чеській історії, навіть за нацистської окупації під час війни".
Тоді мої друзі поглянули на мене поблажливо та збентежено, і значення цього я зрозумів тільки пізніше. Коли всі періодичні журнали в Чехо-Словаччині було зліквідовано, вся нація знала про це і переживала муки болю через величезні наслідки цієї події.
Якби всі періодичні журнали у Франції чи Англії зникли, ніхто б цього не помітив, навіть їхні редактори. В Парижі, навіть у культурному середовищі, під час званих обідів публіка дискутує телевізійні програми, а не періодичні журнали. Бо культура вже поступилася своїм місцем, її зникнення, яке ми пережили в Празі як катастрофу, шок, трагедію, в Парижі сприймається як щось банальне та незначне, ледь помітне, чого не можна вважати подією.
XI
Після розпаду Австрійської імперії Центральна Європа втратила свої оборонні позиції. Хіба вона не втратила свою душу після Авшвіцу, який змив єврейський народ з її мапи? Та хіба вона все ще існує після того, як її відірвали від Європи в 1945 р.?
Так, її творча наснага та заворушення в ній наводять на думку, що вона "ще не загинула". Але якщо жити означає існувати в очах тих, кого ми любимо, тоді Центральна Європа вже не існує. Або точніше: в очах її милої Європи Центральна Європа — це просто частина радянської імперії й нічого більше, нічого більше.