Слідом за тим виникли інші ситуації: гуситські війни, угорське відродження за часів Матіяша Корвіна, виникнення Габсбурзької імперії як союзу трьох незалежних держав — Богемії, Угорщини та Австрії, війни проти турків, контрреформація XVII сторіччя. В цей час специфічний характер центральноєвропейської культури несподівано виявив себе в надзвичайному розквіті барокового мистецтва, явищі, яке об'єднало цей великий край від Зальцбурга до Вільна. На мапі Європи барокова Центральна Європа, яку характеризували перевага ірраціонального та панівне становище образотворчого мистецтва і особливо музики, стало протилежним полюсом класичної Франції, яку характеризували перевага раціонального та панівне становище літератури і філософії. Саме в бароковому періоді можна знайти джерела надзвичайного розвитку центральноєвропейської музики, яка від Гайдна до Шенберґа, від Ліста до Бартока, сконденсувала еволюцію всієї європейської музики.
У XIX сторіччі національна боротьба (поляків, угорців, чехів, словаків, хорватів, словенців, румунів, євреїв) поставила в опозицію народи, які — ізольовані, егоцентричні та замкнуті — тим не менш зазнали того самого великого екзистенціального досвіду: досвіду народу, що вибирає між своїм існуванням і неіснуванням, або, якщо висловитися інакше, між збереженням свого автентичного національного життя та асимілюванням більшою нацією. Навіть австрійці, хоч і належали до панівної нації імперії, стали перед вибором між своєю австрійською приналежністю та поглиненням більшою німецькою ідентичністю. Так само і євреї не могли уникнути цього питання. Відкинувши асиміляцію та пішовши шляхом сіонізму, також народженого в Центральній Європі, цей народ вибрав ту саму дорогу, що й інші центральноєвропейські народи.
Двадцяте сторіччя стало свідком інших подій: розпад Австрійської імперії, російська анексія та довгий період центральноєвропейських заворушень, які є лише величезною ставкою, поставленою на розв'язання невідомого.
Тому Центральну Європу не можна визначати та окреслити політичними кордонами (які, неавтентичні, постійно зазнають вторгнень, завоювань та окупацій), швидше спільною ситуацією, яка наново сполучає народи, перегруповує їх кожний раз інакше вздовж уявних і постійно мінливих кордонів, які позначають площину, заселену тими самими спогадами, тими самими проблемами та конфліктами, тією самою спільною традицією.
VII
Батьки Зіґмунда Фройда первісно походили з Польщі, але дитинство їхнього сина минуло в Моравії, в сьогочасній Чехо-Словаччині. Також пройшло там дитинство Едмунда Гуссерля та Ґустава Малера. Коріння віденського повістяра Йозефа Рота сягало в Польщу. Великий чеський поет Юліус Зеєр народився в Празі в німецькомовній родині, і те, що він став чехом, було справою його власного вибору. З іншого боку, рідною мовою Германа Кафки була чеська мова, в той час, як його син Франц вибрав собі німецьку мову. Провідна постать угорського повстання 1956 р. письменник Тібор Дері походив з німецько-польської родини, а мій дорогий друг Данило Кіш, блискучий романіст — угорсько-югославського походження. Який клубок національних доль навіть серед найвизначніших діячів кожної країни!
Й кожне з імен, які я щойно згадав, належить євреям. Справді, ні на якій іншій частині світу єврейський геній не залишив такого глибокого впливу. Скрізь чужі й усюди вдома, піднесені понад національними сварками, євреї в XX сторіччі були основним космополітичним складовим елементом Центральної Європи: вони були її інтелектуальним цементом, сконденсованою версією її духу, творцями її духовної єдности. Ось чому я так люблю єврейську спадщину й горнуся до неї з такою пристрастю та ностальгією, немовби вона була моєю.
І ще щось робить євреїв такими милими мені: виглядає, ніби доля Центральної Європи сконцентрувалася та віддзеркалилася в їхній долі, ніби в ній вона знайшла свій символічний образ. Що таке Центральна Європа? Непевна смуга розселення малих народів між Росією та Німеччиною. Я підкреслюю слова: малий народ. Насправді, хто такі євреї, як не малий народ, мала нація? Єдиний з усіх малих народів всіх часів, що пережив імперії та спустошувальну ходу історії.
Але що означає: малий народ? Я запропоную вам своє визначення: малий народ — це такий народ, саме існування якого можна поставити під сумнів у будь-який момент, малий народ може зникнути, і він знає про це. Француз, росіянин чи англієць не звик ставити питання про саме виживання своєї нації. Їхні національні гімни згадують лише велич і вічність. Однак, польський гімн починається з рядка "Не загинула ще Польща…"
Центральна Європа як родина малих народів має свою власну візію світу, візію, базовану на глибокому недовір'ї до історії. Історія, ця богиня Гегеля та Маркса, це втілення рації, що судить нашу долю, це історія завойовників. Народи Центральної Європи — не завойовники. Їх неможливо відокремити від європейської історії, вони не можуть існувати поза нею, але вони репрезентують хибний бік історії, вони — її жертви та невдахи. Джерелом їхньої культури, їхньої мудрости, "несерйозного духу", що насміхається над величчю та славою, є цей незаплямований погляд на історію. "Не забувайте, що тільки опираючись історії як такій, ми можемо протиставитися історії нашого дня". Я б не бажав нічого кращого, як вигравіювати цей вислів Ґомбровіча над вхідними воротами до Центральної Європи.
Отже, саме в цій смузі малих націй, які "ще не загинули", вразливість Європи, вразливість усієї Європи, була найпомітніша раніше, ніж деінде. Фактично в нашому сучасному світі, де влада має тенденцію до все більшої концентрації в руках нечисленних великих держав, всі європейські країни ризикують стати малими народами, розділивши долю центральноєвропейських народів. Під тим оглядом доля центральної Європи передує долі Європи в цілому, і її культура набуває величезної актуальности.
Достатньо прочитати найславніші з центральноєвропейських романів: у "Лунатиках" Германа Броха історія з'являється як процес поступової деградації вартостей; "Людина без прикмет" Роберта Музіля зображує евфоричне суспільство, яке не усвідомлює, що завтра воно зникне; удаючи з себе ідіота, герой роману Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка" використовує останній шанс, щоб зберегти свою свободу; романістичні візи Кафки говорять нам про світ без пам'яті, про світ, що з'являється в післяісторичний час.