Переможена гора важко осіла на дно міської чаші, втиснула своє підніжжя поміж будинки, церкви, костели й безсило застигла, впокорена кривавим маєвом прапорів, які лопотіли на дахах, банях і шпилях, ніби то орда, що увійшла в Галицький край, зухвало запишалася звитягою, якої досі не могла запосягти ні облудною наукою Погодіна, ні поразкою Костюшка під Мацейовичами, ані штиками Брусілова.
"І як так легко вдалося Москві проковтнути нарешті спорий шмат української землі, такий нестравний для імперського шлунка?" — думав Юрко Сербин, який вийшов з Кайзервальда й зупинився над прірвою Старого Знесіння.
...В’язні Берези Картузької попрощалися в Куровичах: професор Тарновецький, отець Чемеринський і Нуся подалися в бік Рогатина, а Юрко Сербин, підупалий на силі, ледве добрався через Винники до Львова. На початку Личаківської звернув у Крунярський провулок, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин. Юрків родич, член ОУН, день відо дня виглядав братанича, дізнавшись з листа від брата, що племінник уцілів у концтаборі. Примістив його в потаємній комірці, де хлопець приходив до здоров’я цілих два тижні, дізнаючись від стрия, що сподіялося у Львові за час нової влади.
Професор Сербин приносив щораз тривожніші новини. Мало не щодня партприкріплені до міських районів зганяють людей до ринкового майдану на мітинги, й місто здригається від безперервних вигуків "хай живе!" — хто з примусу або зі страху, а дехто з ентузіазму виголошує здравиці совєтським вождям і комуністичній партії; а по ночах снуються вулицями чорні воронки з пригашеними фарами, зупиняються перед під’їздами, у квартирах спалахують світла, до арештантських авт заганяють членів польських і українських партій, просвітян, маєтних містян, власників крамниць і фабрик і везуть їх — кого до тюрем на Лонського або на Замарстинові, а до товарної залізничної стації звозять цілі родини, заганяють у паквагони — й у нічній темряві ешелони із заґратованими вікнами тягнуться на схід.
Короткочасна ейфорія з приводу розвалу ненависної санаційної Польщі швидко згасала, й лише щоденні мітинги на Ринку могли справляти враження благоденства; народ все більше переконувався в тому, що чутки про голод, людоїдство, масові арешти й розстріли в совєтському раю відбувалися насправді; ілюзорна віра в те, що гірше, мовляв, не буде, мінялася тривожним очікуванням лиха, кожен ранок на волі здавався містянам святом, а порожні крамниці й довжелезні черги за провіантом спородили в народі гіркий жарт: "було добре, як за Польщі".
Одного дня стрий Павло сказав Юркові:
"Довше тобі затримуватися в мене не можна, навідайся до плебанії на Старому Знесінні".
Юрко зрозумів, що означають слова стрия: посилає він його на зв’язок з підпіллям. Пам’ятав–бо, що на Знесінні зупинялася колись зв’язкова полковника Коновальця Заячківська й навіть пароль залишила членам новоствореного "Юнацтва" ОУН", — та чи дійсний нині той пароль, а може, в плебанії зачаїлася чекістська засідка? Однак мусив Юрко йти на ризик: не можна йому залишатися у Львові на видноті та й вертатися до Міста, де всі знають, за що його заарештувала польська поліція, небезпечно. Мусить далі йти тим шляхом, який собі обрав: якщо не потрапить у пастку, то знайде дорогу до підпілля, яке нині, загрожене арештами, провокаторами й сексотами, щільно заслонилося від світу.
Зупинився на краю обриву, що півколом відмежовував Кайзервальд від Старого Знесіння: не втрималось воно на зарослому грабовим лісом плато й скотилося в глибоке провалля, на дні якого синіло озерце, обступлене зграйкою чепурних будинків; з їхньої громади вихоплювалась до неба зелена баня святопокровської церкви, а до храму притулилася ветха плебанія. До неї Юркові треба зайти.
Проте він все ще стояв над крутояром, схилом якого збігала втоптана стежка й губилася в тісноті будинків, що оточили церковну плебанію; за хвилину Юрко спуститься вниз, а там — як Бог дасть...
Готовий був до всього: іншої дороги не залишилося для нього у всьому світі, та він усе ще стояв, наче зважував свої сили.
За Старим Знесінням протягнулася вузька долина, що добігала до недалекого Голоска, заступленого вільховим узліссям; ліворуч, під самим обрієм, виднівся кожух брюховицьких лісів, а на західному прузі підпирали небосхил високі доми Левандівки... І краю цій землі немає, і як могло так статися, що весь безмежний простір України віками заполонений чужинецькими зайдами, а ми — ізгої на власній землі... Та коли страх і нерішучість добираються навіть до мене, то хто вийде на битву, хто поведе за собою тих, які ще дужче за мене сумніваються у власних силах?
Врешті вагання покинули Юрка, й він збіг крутосхилом у безодню Старого Знесіння.
Не стукаючи у двері плебанії, різко відчинив їх, готовий до смерті боротися з напасниками. Однак у прихожій було сутіношно й тихо, з кімнати вийшов високий чоловік у чорному халаті — був то не священик, може, паламар або диякон; чоловік наблизився до Юрка й, вичікуючи, пронизував його гострим поглядом.
"Що скажете?" — спитав суворо.
"Підняв шапку, човни стали", — проказав Юрко й чекав відповіді на свою частину пароля.
"Нехай ворог гине!" — відказав чоловік. Обличчя його розпогодилося, й він, не гаючись, почав давати Юркові розпорядження.
"Назвіть себе... Гаразд. Тепер уважно слухайте... У Синєвидному — третя хата скраю, при дорозі, пароль цей самий. Ваша трійка: ви, Олесь Шамрай, Піскова, 3 — в медичний інститут збирається вступати, й Іван Ферлей, він зі скрипкою ходить на заняття в консерваторію. Про Синєвидне повідомте лише одного, будуть потрібні стрічі. Хай то буде Шамрай. Ви його добре знаєте?"
"Ми з ним вчилися у Міській гімназії".
"Ну то все... Йдіть від мене голосківською долиною. Ви абітурієнт Політехніки, ходите на консультації до професора Сербина. Напевне, знаєте його... А нині вийшли прогулятися Кайзервальдом..."
...Першого жовтня 1939 року у Львові запрацювали школи й інститути. Олесь Шамрай записався в медінститут на фармацевтику, де був недобір, і він не мусив складати вступних іспитів... Після зустрічі з Юрком Сербином тримав від ОУН завдання очолити міжвузівську молодіжну організацію "Нова генерація", якою керував з Кракова колишній в’язень польських тюрем, засуджений на Варшавському процесі до смертної кари нинішний провідник революційного відламу ОУН Степан Бандера.