Й тоді увесь табір, зрозумівши, що сталося, враз ожив, мертва тиша розірвалася разом з вибухом бомби. Біля службового будинку метушилися поліцаї, кидали зброю й зникали в лісових нетрях, лише Юзеф Камаль кричав, показуючи своєю нерозлучною нагайкою в небо, з якого, знизуючись, просвистіли понад табором, мало не торкаючись верхів’я сосон, дві трійки — одна за одною — блискучих літаків:
"Do ukrycia, to niemcy!"
Однак сам не втікав за своїми підлеглими в ліси, ніби він один мав силу оборонитися від нападу німецьких літаків — а таки не міг він зійти зі свого поста, бо іншого місця, ніж концтабір, для нього в цілому світі не існувало, і не вмів він нічого іншого робити, лише катувати. Проте коло його діяльності швидко скорочувалося, стискалося — то наступали на поліцейський будинок з несамовитим галасом сотні в’язнів, які розламали двері бараків й вихопилися на майдан; вони наближалися до ката, хапали його за руки, а він і не оборонявся, наче не міг повірити, що його всесилля раптом скінчилося; його звалили на землю й навіть не вбивали — розтоптали, немов жабу.
В’язні добралися до складу з пальним, викотили бочки з бензином, облили жандармський будинок, він спалахнув, мов смолоскип, потім пообливали спорожнілі бараки, а коли все те взялося полум’ям, завалили залізну браму й вийшли на волю.
...З Ковельського тракту долинали до річки Ясельди, що обмивала спалений концтабір, гул машин, торохтіння возових коліс і тупіт тисяч ніг вояків Ридза Сміглого; полишаючи у придорожніх фосах гармати й кулемети, вони безладно втікали від німців, які займали східні креси поваленої за два дні Речі Посполитої. Покинувши збомбардовану Варшаву, провідці польської дефензиви, котрі нахвалялися не віддати ворогові "nawet guzika", мчали тепер трактами в автах, бричках й пішо — в бік Румунії.
Вчорашні в’язні перечікували в лісових хащах, поки стихне гуркіт на Ковельському тракті. Із надприп’ятських сіл донеслася чутка, що до Збруча марширує озброєна до зубів совєтська армія: два володарі Європи квапилися поділити між собою загиблу польську державу, її четвертий розбір уже розпочався, й отець Чемеринський злобно пожартував гіркою приповідкою, що народилася ще в часи Тадеуша Костюшка:
"Poćwiartowali naszą Polskę па trzy nierówne połowy" .
Звільнені з концтабору в’язні врешті зважилися вийти на битий шлях, від якого розбігалися в обидва боки стежки й доріжки, що провадили до віддалених від тракту сіл, й на тих широких і вузьких перехрестях розходився увсебіч чорний натовп, швидко розтавав, наче боявся погоні з не існуючої вже Берези Картузької; не згаслий досі страх виганяв утішених свободою, та ще в душі невільних людей з видноти, й вони квапилися, йдучи навмання перелісками, ярами, байраками і багнами, щоб мати можливість заховатися від напасті, й заспокоєні, що її немає, допадали до сіл — голі й голодні — в надії на милосердя поліського люду: може, хтось зглянеться над ними — нагодує і зодягне...
Професор Тарновецький, отець Чемеринський, Юрко Сербин і Нуся, тримаючись разом, мов єдина родина, вирішили добиратися до Львова головним трактом, щоб не блукати, чей сил у них зосталося небагато, а ще сподівалися, що трапиться їм хоча б якийсь драбинястий віз, і вони бодай на один–два кілометри скоротять безмежно довгу дорогу... На волинських просторах війни не було чутно, а вона й насправді вже закінчилася — тепер її продовжували дві супротивні сили хіба що за мапами, маркуючи новітні кордони, — може, то й правда, що Гітлер і Сталін давно вже поділили між собою Польщу; люди працювали на полях, ніби нічого страшного на світі й не відбулося, — мало хто встиг одразу збагнути, що розпочалася Друга світова війна, яка триватиме довгі роки й перетрусить, переділить, перемінить спустошений світ — таке міг передбачати хіба лише професор Тарновецький, який знав більше, ніж інші...
Селяни поралися на нивах: копали картоплю, виламували кукурудзу, звозили фірами отавні сіна; вони вже нагодували й одягли не одну групу колишніх в’язнів й були вдоволені, що Польща розпалася, адже зовсім недалеко від них перемелювала людські життя страшна катівня — таке пекло могли утворити на землі лише нелюди, й подібного ніде на світі, напевне, ще не було; волинські селяни і в гадці не мали, що німецькі й совєтські визволителі несуть незмірно жахливіше ярмо; вони приймали біженців, відгодовували, хтось подарував професорові кабата, щоб прикрив ним смугасту арештантську робу; а в’язні йдуть і йдуть, а скільки йтимуть — тиждень, два чи три, — ніхто з них не знає, кінний транспорт трапляється рідко, хіба що якийсь там господар наздожене їх повним сіна возом і підвезе з поля до села, та й за це спасибі; новачки тримаються краще, бо не встигли зазнати тортур і голоду, проте й професор, виснажений довголітнім ув’язненням, все–таки трохи оклигав на перепочинках — у хатах, на гумнах, оборогах, а то й під відкритим небом, бо ще тепло; панував над Волинню золотий вересень, як називатимуть ці дні червоні визволителі, а народ, спершу спонадіяний на крихту свободи після польської окупації, згодом назве совєтське визволення чорним вереснем; однак ще ніхто із мандрівників не знає своєї майбутньої долі, й здружені та споріднені перезнайомлюються й розмовляють, мов ті паломники, які вертаються з далекої прощі...
Нуся, хоч по матурі, все ж відчувала перед професором Тарновецьким школярський респект: був пан Тарновецький знаним германістом в українській гімназії, до того ж молодий, елегантний і вродливий — дівчина вважала за неабияку для себе честь розмовляти з професором на рівних, а він випитував то її, то Юрка Сербина, як вони збираються повестись у нинішній ситуації, підбадьорював їх, хвалив, утішаючись їхньою визрілою національною свідомістю, а вони обоє радо відкривалися перед професором — досвідченим політиком, який пройшов вишкіл у концтаборі, про що свідчила вже загоєна розсічена скісною рожевою близною брова.
Нуся все ще несміливо й обережно випитувала в Тарновецького, як він поводитиметься на волі і яка то ще буде воля; професор признався, що має намір — яка б то влада не прийшла — загубитися в німецькій колонії Міста — Багінсбергу — йому це легко вдасться, бо досконало розмовляє німецькою мовою з віденським акцентом, прийнятим у колонії, й за будь–яких обставин — при німцях чи москалях — пробереться до Кракова, де на нього чекає дорога йому людина.