Стан утихомиреності природи й пам’яті був цієї миті для Олеся потрібний: він радів, що спогади бодай на часину звільнили його душу й відпустили на волю, схожу на сон без сновидінь... А таки добре, що риба не клювала й не ментрежила його спокою: поплавець мертво застиг на повороненій вранішньою прохолодою водній гладіні, на яку з Воскресінецької гори почала вже виливатися блідота літнього ранку. Тихо війнув із ліщинових кущів, що закожушили гору, зачаєний у них поночі пахучий легіт, ще мить — і на прузі грушівської видолини з’явиться серпик червоно–золотої лави й почнеться спекотний літній день з його настирливими вимогами й суєтою.
Й немов для того, щоб ще на одну хоча б мить продовжити стан досвітнього спокою, Олесь вийняв з калабаньки зловлені перед досвітком дві верховодки й кинув їх на середину плеса, хай собі гуляють, а сам квапно змотав спінінг, підвівся й пірнув у серпанкову заводь вранішнього туману, якого ще не встиг розрунтати світанок, — щоб якийсь іще час побути без згадок у тихому й бездумному затишку.
Вулиця Сєнкевича, до якої й досі не прив’язалася назва Млинської, була безлюдна; Олесь проминув велетенську споруду перетвореного у товарний склад млина, що колись був власністю місцевого мільйонера Менделя Крупника й натужно тоді гудів, обертаючи важкі жорна, ще й лопотів лотоками так гучно, що луна відбивалася від Воскресінецької гори й була схожа на торохтіння кулеметних черг.
...Десь там, за ліщиновими кущами, сотенний Скиба заряджав міномет, спрямований на зайнятий облавниками "Червоної рубахи" млин; Скиба, кваплячись, укинув міну в дуло зворотним боком, і всі четверо мінометників разом загинули — нині вони спочивають біля боднарівської церкви на цвинтарі, а упівська сотня "Сурма", кинута на крупниківський млин, потрапила в кільце червонорубашників, упали майже всі, і з ними Юрко Сербин — Орлик, а Олесь Шамрай на псевдо Грім був спійманий живим.
І вже не стало благословенної тиші, що панувала вдосвіта над плесом, — минуле таки увірвалося в живий Олесів світ, і він ще раз переконався: його нинішнє вільне життя ніколи не скине із себе невільницьких пут минулого.
Й коли відчинив хвіртку свого подвір’я, заставленого чудернацькими потворами з кореневищ, у які він, вирізьблюючи, втілював образ ворожої сили, — ті потвори враз зрушилися з місць, як колись облавники у підніжжі Воскресінецької гори, і, взявшись за боки, качалися по землі від зухвалого сміху й каркали: а гдє твая нєзалєжнасть, бандеро, твой жє прєзідєнт єщьо ні слова не вимолвіл по–хохлацкі, а тєбя, героя, обзиваєт бандітом; вони плювалися ядучою слиною, й це тривало доти, поки з нинішньої волі не долинув п’яний голос: то горланив, ідучи вуличкою попри Олесеве обійстя, сусід Гаврилко, який щоранку квапився до кнайпи пані Малгосі, щоб похмелитися після всеношної пиятики, й був тоді злий на весь світ: нинішнього ранку він виливав свою пізьму на українського президента:
"Гей ти, шолудива приблудо, президенте вуркаганів із большевицьких підворітень, ще раз кажу тобі, що я таки дочекаюся бачити тебе як не на шибениці, то в криміналі! Доки мемо при тобі бідувати?"
Й коли після Гаврилкового галайкання запала над Торговицею німота, Олесь настороженим поглядом обвів своє обійстя: кореневищні потвори сумирно стояли перед повіткою, а в пам’яті Олеся ще тліли недобрі слова й глузливий сміх, почуті не тут, на власному подвір’ї, а кілька років тому у Воркуті від абшитованого начальника конвою Лиховідька, якими той посеред вулиці обливав колишнього в’язня лютою ненавистю лише за те, що він, Олексій Шамрай, перестав бути його рабом, вільно ходить по землі й ставить кроки, як хоче — чи вліво, чи вправо — і не боїться конвойних з автоматами напереваги; не стало вже конвойних, і автомата у Лиховідька давно вже не було, натомість у руках тримав він мітлу, котрою ритмічно помахував, замітаючи тротуар перед душовим павільйоном, де служив банщиком; замість шинелі висіла на ньому засалена фуфайка, й ніби від того, що мав на собі таку невибагливу уніформу, його зазміючені від злоби губи враз розтягнула вимушена запобіглива посмішка — Лиховідько з колишнього грізного начальника став нікчемою й жебручим голоском пролебедів:
"Ти би, парень, поставіл мнє сто грам, і ми випілі б нє за такіє уж плохіє времена; да нєужелі ти забил, как я, когда ти нєчайно перешагнул черту зони, випаліл із автомата не в тебя, а у воздух?"
Олесь змахнув рукою, щоб прогнати від себе поганий спогад, та на його місце втиснувся інший, ще гіркіший, який, зрештою, ніколи не покидав його пам’яті... Уже було дозволено колишнім в’язням вертатися на батьківщину, Олесь прибув до Міста, сяк–так обладнав спорожнілий, запущений отчий дім й поїхав знову до Воркути, щоб забрати звідти свою Нусю, яка після тюрми запала в сухоти. Їй потрібно було негайно змінити місце проживання — Олесь квапився, та не встиг і поховав свою Зірку — так називав її, коли вони листувалися, перебуваючи в різних зонах, а після звільнення повінчався з нею — поховав дружину в чужій землі, скованій вічною мерзлотою...
Він ще раз поглянув на потвори, вилаштувані в ряд під стіною повітки, й подумав, що не викине їх, не спалить, як задумав було недавно, адже стільки труду вклав, вишукуючи у Вербізькому лісі за Воскресінецькою горою дубові й грабові покручі, полишені бурями, приносив їх додому, невпинно видобував з їхніх закоряжених тіл страхітливі подоби й називав їх іменами бузувірів, які калічили протягом десятиліття його долю. Чи були вони достоту схожі на тих злочинців, які майже ціле століття панували на його землі, — не мав певності, проте їхні бридкі парсуни уміцнювали в Олесеві лиху про них пам’ять: вони відображали сутність його знівеченого життя, й тому не важився тепер їх позбуватись, бо й воля не матиме властивого образу, якщо її перестане відтінювати примара неволі...
Й подумав цієї миті Олесь, що таки ніколи не знищить їх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмує президента Олесевої незалежної держави, й справедливо шельмує, бо не такого керівника заслужив звільнений люд, але ж не вмістилась би його фігура, якби вирізьбив її із мертвого кореневища, в ряді потвор під повіткою — не знайшлося б для неї там місця... Був би то образ нинішньої ущемленої свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелів на білих конях, із золотими трубами, прикладеними до віщих вуст, а замість них вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки. Та інших нині не маємо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голів провідцям, які не винні за свою нездалість, — інші ще не народилися, а без проводу військо гине.