...Корнель водив долонями по тілі Сальомеї й не мав сил повірити, що таке досконале диво прийшло із незвістей до нього: лежить ось поруч з ним, і він має право відчувати під дотиком шовкову гладінь її стегон, грудей, знаходити звабливі опуклості й найпотаємніші заглибини, пригортати до себе кохану, вбирати в себе п’янку горяч її подиху, впиватися губами в брунатні зернятка грудей, оповивати товстою косою довгу шию й згоряти від погляду зелених очей, розпалених хіттю, розсувати колінами довгі ноги, входити в розпечене пекло її лона, безнастанно вибухати запаморочливою жагою і вливати в неї пекучу лаву свого ненаситного тіла.
Усе, що тепер відбувалося з ним, здавалося неправдоподібним, таких слів, щоб пояснити диво кохання, не знаходилося ні в нього, ні в неї, проте обоє відчували, що ті слова мусять зродитися в затлумленій розкішшю свідомості — треба було якось назвати цей шалений стан, який спалював їх на попілець, то знову оживлював невтомною силою...
Й вони нарешті знайшли ту мову — не свою, щоденну, яка була безсилою пояснити диво, що несподівано впало на них чи то з неба, чи то з пекла; ті слова пробилися крізь шепіт і, не встигаючи згоряти в ньому, долинали обом до слуху — знайомі й водночас чужі, створені давніми поетами, які перші на світі пізнали любов і заговорили вголос про неї, певне, для того, щоб майбутні коханці мали змогу пояснити, що діється з ними, коли вони у щасливу мить зближення перемінюються враз із замарганих невільників буденної праці у жерців любові.
"Хай між губи рожеві мої він проникне й на безліч ладів утішить мене коханням", — прошепотіла Сальомея.
"Я чую на шиї своїй холодний доторк меча за цей гріх", — відшепотів Корнель, і в його голосі вчулася тривога.
"Хай не лякає нас доля Овідія — цей гріх вартий смерті. На моєму ліжку вночі я шукала того, хто полюбить мене, я чекала тебе, мій Соломоне, слідом ходила за тобою, поки не спіймала у свої руки гарячі..."
"Двоє грудей твоїх, як два оленятка, а любов моєї Суламіфи солодша за вино... Став до пальми подібний твій стан, твої груди до грон виноградних... Запах пахощів твоїх, дочко Єрусалима, — понад усі бальзами, очі твої — мов дрозди край весняних потоків..."
"Ходи, мій коханий, у поле, там я любов’ю тебе обдарую..."
Та враз затих голос древніх поетів і заговорила до закоханих дійсність...
"Що буде з нами, моя люба юдейко? — заговорив, нахилившись над Сальомеєю, Корнель, і ще бриніла в його мові тональність Пісні пісень Соломона й любовних елегій Овідія. — Невінчаних коханців суд людський замучить, де ж нам взяти шлюб — у церкві чи в синагозі?"
"Ніде, мій любий, — Сальомея затулила поцілунком уста коханого. — Бог у нас один, й він сам, без рабина й священика, поблагословить нашу любов..."
"Де ж те золото, люба, яким ми маємо всипати шлях до нашого щастя?"
"А хіба кохання — то не скарб?"
"Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись", — ще тремтіла тривога в голосі Корнеля.
"Будь певний, мій любий, — наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки".
"А як ми вийдемо завтра на світ білий?"
"З піднесеними до неба чолами..."
...Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень — мовчати далі було йому не до снаги.
Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із–за Воскресінецької гори, — на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.
"А то як? — запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. — Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч..."
"Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно... — хихикнула Аделя. — Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо", — додала поважно.
"То що — жінку собі взяв з–над Чорного потока?" — щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.
"Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була... А може, це інший випадок?.. Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися..."
"Е–е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі... Але що мали б у такому разі йому обрізати? — спалахнув сміх в очах панни Гані. — На якого біса молодій жінці каліка?"
"Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком... Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися".
"До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла".
"А ви й так не ходите..."
"Нібито ви щонеділі перед престолом б’єте поклони..."
"Я маю Бога в серці, моя дорогенька".
"І я так само", — огризнулася Ганя.
"Але що йому заспівають на службі?" — задумалася пані Аделя.
"А що — з роботи виженуть!"
"Чи його виженуть — ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли "Ядвіга" — з найбагатшої у Місті сім’ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!"
"О матко Боска! — перехрестилася Ганя. — Що ж він діятиме без такої поплатної служби?"
"За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю..."
"Встиду не маєте... Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну".
"О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася..."
"Вам ще мало?"
"А того ніколи не буває забагато, моя кохана... Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся... Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: "Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би–м правічка!" Така, як ви".