Антошко й Емілія подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесеві підвестися, він підійшов до узбіччя дороги, помив під сифоном обличчя й сказав до дівчини, яка брала його під руку, щоб провести:
"Я сам піду, нічого страшного не сталося, дурниця..." — він наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пішов вулицею, не оглядаючись.
Пані Фросина заламала руки, побачивши сина з синіми басаманами під очима, а батько геть сторопів:
"У яку ж ти катавасію потрапив, синку?"
"Та це на Мнихівці напала на мене зграя недоростків, а чому — не знаю... їх було багато, ледве вирвався з–поміж них..."
Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка і втямив, що означали крики, які долинали з–над Пруту до Каштанового провулка. Та цієї миті він боявся дізнаватися правду: як буде після цього дивитися йому в очі сусід і якої сатисфакції повинен Шамрай від нього вимагати...
Олесь не ходив на лекції два дні, і Юрко Сербин, який сидів з ним за однією партою, запитав педеля, що трапилося з його сином.
"Трохи занедужав, — відказав Штефан Січкарня, не дивлячись хлопцеві у вічі. — Можеш провідати, йому вже краще".
Побачивши підпухлі очі товариша й синяки на його обличчі, Юрко зрозумів причину Олесевої хвороби й мовив, посміхнувшись:
"Відбулися й твої хрестини?.. Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Місту фалангісти, як вони себе називають. Нападають на українців. Були вже випадки на Косачівці і в Дядьківцях, краще тепер не розмовляти вголос по–нашому. Є серед фалангістів і польські гімназисти. Ти нікого не впізнав?"
"Не роздивився, було темно... — Олесь відвів погляд від Юрка, а коли той таки спробував дізнатися правди, сказав рішуче, щоб на родину Антошка, а власне на Нусю, яка його порятувала, не впала погана слава: — Не випитуй, добре? В одному лише можу тобі признатися: моя пригода допомогла мені збагнути, що одна людина не може й дідька лисого..."
"Чи я добре зрозумів тебе: ти вже вирішив?"
"Так", — відповів твердо Олесь.
...Навесні 1936 року до Львова прибула зв’язкова Євгена Коновальця Анна Заячківська. У конспіративній квартирі на Старому Знесінні вона оголосила наказ Провідника ОУН про призначення в Галичині провідником Крайової екзекутиви — на місце заарештованого Степана Бандери — стрийського правника Льва Ребета. Тоді ж до головного Проводу була залучена студентська й гімназійна молодь, на яку покладався Коновалець як на стратегічну силу в майбутньому.
З метою розширити вишкільні молодіжні курси на Покутті пані Заячківська приїхала до Міста, зв’язалася з Юрком Сербином, який уже відбув двомісячний вишкіл, й доручила йому завербувати до молодіжної Організації надійних хлопців і дівчат. Після вояжу приміськими й запрутськими селами Юрко зустрівся з Олесем і призначив йому дату стрічі з Крайовим провідником ОУН біля грушівського поромного перевозу.
У рибальській хатині над Прутом Юрко з Олесем застали кільканадцятеро хлопців і дівчат. Були тут сільські й міські: за одежею — кептариками, сукняними холошнями й запасками — можна було визначити, хто прибув з Кривобродів, Хімчина чи то Пилипівки, й Олесеві стало відрадно, що навіть у найглухіших селах молодь уже дозріла до підпілля. Серед міських хлопців він упізнав восьмикласника Івана Ферлея, який, крім навчання в гімназії, ходив до музичної школи на скрипку до професора Рубінгера й співав теж у його церковному хорі. Кивнув йому головою, але той не відповів, можливо, з міркувань конспірації, зрештою, Ферлей завше напускав на себе неприступність і зверхність, певне, пишався причетністю до музики, й Олесеві дивно стало, що він ще й до політики долучився...
Хлопці на випадок поліцейського наскоку тримали в руках вудочки; Юрко й Олесь теж взяли до рук нарихтовану для них рибальську снасть; на лавиці сиділи молода жінка в шальовій хустині й лисуватий чоловік у сільському сардаку. Були це пані Заячківська й провідник Крайової екзекутиви Лев Ребет. Провідник звернувся до присутніх з короткою інформацією...
"Ви добровільно вступаєте до молодіжної ланки ОУН "Юнацтво", вишкіл відбуватиметься на Воскресінецькій горі. Коли і де буде збір, кожного повідомлять окремо. Ви маєте вивчити напам’ять Декалог оунівця й на все життя запам’ятати найсвятіше гасло: "Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не примусять тебе зрадити тайну". Тож уже зараз зважте, чи зможете витримати допити, під час яких до вас застосовуватимуть такі самі тортури, як до нинішніх політичних в’язнів у Березі Картузькій; пе–пе–ге, або polski przemysł gumowy — катування гумовими палицями по животі, розмова по–китайськи — удари ногами в статеві органи, манікюр — шпильки під нігті, Парагвай — заливання у ніс води з чайника... Хто витримає, той залишиться живим, звичайно, в тюрмі, хто зламається — вийде на свободу з печаттю вічної ганьби на чолі..."
"Страшно? — спитала пані Заячківська. — Тож якщо хтось злякався, може цієї миті піти — ніхто дорікати не буде".
Мовчанка в хатині тривала нестерпно довго. Врешті один сільський парубок підвівся, винувато глянув на товаришів і вийшов.
"Цей уже пішов з печаттю", — кинув Ферлей йому вслід.
"Ще ні, — затримала свій погляд на Ферлеєві пані Анна. — Він чесно зробив, що наперед зважив свої сили... У підпіллі потрібне геройство, а не героїзація. Нехай про це всі пам’ятають".
До Олеся підкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нині його обличчя набрало землистого кольору, а тіло посмуговане гумовими палицями... А якою стала панна Москалівна: чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся?
Але ж не покаялися, витримують... А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?.. Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?.. Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?..
Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила — адже я не сам, нас багато! І все витримаю — щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов’ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку...