"О–о, та це мені зробити дуже легко і приємно! — розвів руками бляхар. — Я люблю про нього розказувати, він вартий того".
Й Антошко Дзівак почав розповідати про свого військового побратима й офіцера, якому підлягав у поході на Київ, — як кажуть, від Адама і Єви.
Батько пана Станіслава, промисловець з французького роду, ще за небіжки Австрії примандрував у Карпати на пошуки нафтових родовищ і зупинився у Криворівні. Купив у збанкрутілого поміщика маєток на Заріччі, де й народився його первісток Стась. Саме тоді пронеслася над краєм чутка про рунгурську воду, яка горить, — тож, полишивши над Черемошем сім’ю на довгі роки, подався Казимир Вінценз разом зі своїм співробітником Рудольфом Щепановським до Рунгур й узявся там за видобуток чорного золота, а хлопчика виховувала в горах піснярка й ворожка Палагна Рабенчукова, яка навіки зачарувала його піснями й легендами про карпатських опришків.
Станіслав закінчив у Львівському університеті право й філософію, а коли вибухла світова війна, був покликаний на військову службу. Після одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежність, а Галичину покинуло українське військо, Станіслав вступив до легіонів Пілсудського, служив у званні капітана, подружився там з рядовим жовніром — майстром на всі руки — Антошком Дзіваком, який, вернувшись з російського полону, став машиністом льокайки в Рунгурах. До Рунгур після гуцульських заворушень у Карпатах і жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворівні й пан Станіслав Вінценз, прийнявши в спадок від покійного батька нафтову фірму "Польмін".
...Надворі темніло, фіакр поволі котився з Міста печеніжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди буває після похорону. На задньому сидінні дрімали Богдан Лепкий і Станіслав Вінценз, на передньому сидінні, одномісному, прикуцнув Петро Франко. Не піддаючись дрімоті, він позирав то в один, то в другий бік, любуючись кудлатим кожухом дібров, що, залиті місячним сяйвом, пливли під крайнім карпатським хребтом і були сповнені дивних таємниць, які народ одвіку й донині розгадує в переказах, легендах і піснях...
І думалося Петрові Франкові, що відтепер захисним щитом перед засиллям сєнкевичівської шовіністичної ідеології буде тільки фольклор — найправдивіша духовна субстанція, проте надто сира для спожитку на світовому ринку, а ось другого письменника, рівного Чайковському, який умів історичним болем розпанахувати людські серця, а особливо дитячі, немає, бо ні суха, мов пісок, творчість Будзиновського, ні примітивна — Кащенка, ані навіть густа фактологією — Опільського не здатні проникати в душі читачів болісною й войовничою мислію, яка в Чайковського стала рівносильною з сєнкевичівською шовіністичною риторикою.
Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха — йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.
"І навіть ви, пане Богдане, — звернувся Франко до Лепкого, — дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою — відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою..."
"Це правда, — відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. — Я констатую, а треба й наступати... Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі — добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки... І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток..."
"На те склалося багато причин, колего, — відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: — На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай..." — Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує...
Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки... То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала — сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув мову правіку. Й долинають і нині до Рунгур трелі сопілки й звук трембіт з самого Ігреця, де ніхто не живе, лише відьми й арідники, й глушать його опришки стріляниною з пістолів, коли на Юрія та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодової Баби й Білої Кобили, й долинає до нього їх поклик гей, та куди ж ти подівся?
Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам’яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:
"Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам’ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам’ятник Франкові".
"Можливо, — відказав Вінценз. — Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб’юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим — радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга... "Я на вбогім перелозі поле дикеє орав", — сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга..."
"Не так плуга, як господарського догляду, — додав Лепкий. — Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем... А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив "Захара Беркута".
"Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, — промовив Вінценз. — Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу".