Валька аж зашарілася — стільки галасу через неї.
— Я тут! Я тут! — біжучи, закричала струнка, гарна, підфарбована дівчина (оце справжня кінозірка!). В руках вона тримала якусь шматину.
— Ходімо, реб'ята! — весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавці висів наш кіноодяг. Не одяг, а якесь гноття — під руками розлазилося, латка на латці. Я б таке зроду не надів. Але для мистецтва... Валька з Клавою одійшли за ріг тонвагена, і ми почали перетои... перевтілюватись... А тоді, одягнувшись, вже не втрималися і, присідаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:
— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!
— А ти! Обернись на задні колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втік!
— Он, не можу! Ой, не можуї В такому дранті і губи намащені...
З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платті, що ледь держалося у неї на плечах. Ми враз виструнчились і схилилися в поклоні:
— Здрастє, ваше благородіє...
Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присіла, як ото балерини в опері присідають. Ми зареготали всі четверо.
— Досить, досить там! До роботи! — почувся крик режисера.
Коли ми вийшли з-за тонвагена, він повів нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю під розлогим деревом на березі озера. Посадовив на лавки, сів сам і почав:
— Значить, так, старики! Картина, яку ми знімаємо, розповідає про революційні події 1905 року на Україні... Вас запрошено взяти участь в одному з епізодів... Зміст епізоду такий: на кладці над річкою робітника-революціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду... Артем тікає... Ви — у човні неподалік від кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радієте, аж підстрибуєте. І все... Тільки радість повинна бути на повну котушку. Для цього ви собі уявіть, наприклад, що ви не тільки взагалі не любите жандармів (бо ви ж діти робітників), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що він вас завжди ганяє і таке інше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Біжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..
— Га-аа! Га-ля-ля! І-і-і! Го-о-о! — підскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи і ревучи на все горло.
— Стоп! — піднімає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так ніхто з нормальних людей не радіє. Це з репертуару божевільних. Так ви тільки самі попадаєте у воду та й годі. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобі маєш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би він, що коїться у нас в класі, коли вбігає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворіла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радість!.. А це...
— Ану, ще раз спробуймо. Тільки серйозно, по справжньому. Жандарм падає... Плюхі Ну!
— А... О... І... — мляво вигукуємо ми, ледь усміхаючись...
— Стоп! — знов піднімає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог! Найзапекліший ворог! І його кидають у воду! Радісно ж бачити таке. Він же так знущався з вас! Стривайте! Це ж він вам учора гулі понабивав! Ну да — він. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, він почав розганяти вас, піхвами тільки — раз-раз! — от вам і гулі... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправді (слухаючи його, я на якусь мить навіть раптом повірив, що це не дядько, а справді жандарм набив мені гулю).
— І от цей катюга біжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вів далі режисер. — Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!
— Го!.. Ха! Ха!.. Ігі... Ой!.. — підхопилися ми всі разом у щирому запалі.
— О! Годиться! Молодці! Спасибі! Щоб так було під час зйомки. Домовились? Людмило Василівно! Людмило Василівно! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком). — Відновіть їм, будь ласка, їхні гулі. Та підмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці гулі...
Поки Людмила Василівна поралася біля нас, Валька шепнула мені на вухо:
— Пишайтеся! Ваші гулі увійдуть в історію мистецтва. Вони допомагають створити художній образ.
— Кінчай! — сказав я незалежно, але тільки для годиться, щоб приховати горду радість: а що ж! Через нас навігь репліку якусь нову у фільмі дають!
— Ходімо, ходімо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.
Він підвів нас до човна.
— Веслувати вмієте?
— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!
— Прекрасно! Значить, так: дівчина сяде на носі. Ти, — показав він на Будку, — отут... ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут . А ти, — сказав він Яві, — з правилом на кормі... На кормі й на носі, як бачите, вірьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. І слідкуйте, щоб човен не знесло. І ще одне — ні в якому разі не дивитися в апарат! Тільки на жандарма. Бо зіпсуєте мені кадр.
Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивіше і хвацькіше — хай бачать, як я вмію!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
— Стоп! — заволав оператор, що по той бік кладки націлявся на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я тіпнувся, черкнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як я вмію!
— Назад! — закричав —оператор. — І трошки ліворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Ні-ні, це багато. Назад. Ліворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували під командою причіпливого оператора, аж поки він крикнув:
— Сто-оп! Кидайте якоря! І сидіть тихо, щоб не збити човен..
Ява на кормі, а Валька на носі скинули у воду каменюки, і човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...
— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо... — почувся несподівано гучний голос режисера. Він уже, виявляється, стояв біля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як він опинився на плоту, ми так і не помітили — наче пройшов просто по воді, мов Христос.