І те, що одразу після "благословення" Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арі иста якоїсь особливої ваги і значущості і настроїло нас ще більш урочисто.
Асфальтова дорога звертала ліворуч до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежці, повз якісь довгі сараї. Біля них у безладді стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворі. Причому деякі старезні — наче з музею взяті, деякі новенькі — мов щойно зроблені. І зовсім цілі були, і поламані. Стали попадатися рештки якихось декорацій: там шмат стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламані сходи і поруччя — все, що лишилося від колишнього капітанського містка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возі (із спицями) — прапрабаба сучасної артилерії. А в одному місці — так просто купою навалено якихось уламків розмальованої фанери, картону, ганчір'я.
Несподівано з-за кущів попереду блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Справжнє і звичайне собі невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжні верби схилилися над водою, справжній хисткий місток-кладка перекинувся з берега на берег. І все-таки ні, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині на плаву невеличкий дощаний пліт на залізних бочках — понтонах, і на тому плоті розкарячилася тринога кінозйомочна камера, біля якої пораються двое у спецівках. Тут же поруч з кінокамерою стирчить на залізній тичці головатий прожектор. А на березі, на тому боці, стоять люди у спецівках і держать великі дерев'яні щити, обклеєні срібним папером, у який ото хороші цукерки загортають. І тими щитами пускають здоровеннецьких зайців на місток, де с гоїть дореволюційний вусатий царський жандарм у мундирі, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотці Жандарм і дядько курять і про щось мирно розмовляють.
На цьому березі — грузовик-фургон, схожий на ті, у яких хліб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. І не в моторі гарчить, а всередині, у фургоні. Як ми потім дізналися, то був так званий "тонваген", що записує звук. На землі у траві гадючаться, переплітаючись між собою, товсті черні гумові кабелі. І кабелів тих казна-скільки. Одні до тонвагена тягнуться, інші до озера, просто під воду, і аж біля плоту виринають, щоб у кінокамеру і у прожектор вштрикнутися... І ще по землі розкидані оббиті залізом ящики, лавки стоять, стіл якийсь. І серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помітив я жінку у білому лікарському халаті. "Еге-е... Мабуть, небезпечне все-таки це діло — кінозйомка. Недарма в них у вестибюлі аптекою пахне... і тут лікар..." — десь далеко-далеко, в глибині душі, дригнулась у мене думка. Дригнулась і завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нікуди, гумових мисливських чоботях човгав у воді біля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
— Що ж ви запізнюєтеся? Зриваєте мені зйомку?
І, каламутячи воду, заспішив на берег.
— Привіт, старики!
Чвиркаючи чоботями, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у наші з Явою обличчя, потім випростався і суворо глянув на асистента:
— Що це за інваліди? Я їх не знаю...
У мене зупинилося серце.
— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився він. — Що ви всі — збожеволіли! Як зговорилися! Той захворів, а ці... Що це за гулі? Хіба я просив приготувати мені на сьогодні гулі? Я гулі не замовляв! Такий був типаж! Я так радів! Зіпсували мені типаж!
І раптом — наче то не він кричав, а хтось інший, — тихо й лагідно промовив, підморгнувши нам:
—— Ша, хлопці, все гаразд... Гулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна... Людмило Василівно! — гукнув він до жінки у білім халаті. Та врез підбігла.
— Людмило Василівно, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці.. штуки... І взагалі, зробіть їм обличчя.
Людмила Василівна розчинила свій чемоданчик — у ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін. Словом, різне причандалля для гримування.
"Тю, — майнуло у мене в голові, — а я думав, дурний, що то лікар — про всякий нещасний випадок... А воно — гример, на зразок перукаря..."
Людмила Василівна спершу взялася за Яву, він був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось підмазала, підфарбувала припудрила — і гулю як корова язиком злизала. Нема. Потім Людмила Василівна взялася за мене. Було якось чудно і лоскотне відчувати ніжні дотики гримера, який щось тобі на лиці мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тільки жінки пудряться!). Ніколи ж у світі нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василівна почала потім нам брови й очі підводити, а тоді ще й губи посадою губною мазнула, — я не стримався і загиготів. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!
Будка з Валькою стояли осторонь сумні, як собаки під дощем. Вони вже були певні, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нікому не потрібні... Кепське відчуття!
Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василівни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.
Нарешті сказав:
— О, гаразд! А тепер оцим... — і повернувся до Вальки та Будки. Ті одразу засяяли... Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами... Будка стояв під час гримування підкреслено серйозно, бурмосив брови і закопилював губи... Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кінозірку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачіску "конячий хвіст" було зліквідовано, а волосся неохайно скуйовджено, і Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потім всіх нас позамурзувалп сажею...
"Мабуть, босяків якихось гратимем", — подумав я.
— Де Клава? Де костюми для дітей? Що таке? — закричав раптом режисер.
— У костюмерну побігла... По плаття для дівчинки, — гукнув хтось.
— Не могла раніше?
— Так не знала ж, що дівчинка буде...
— Треба було знати... Як так — діти, і щоб не було дівчинки... Все вам треба пояснювати!