Лікар мовчав, не спускав очей з Віті. Він прорізував йому душу таким теплим, легеньким, та разом гострим поглядом.
— Я не можу жити! Несила моя отак жити!
І Вітя почав не спиняючись жалітись нужденним голосом, то спускаючи голову до колін, то одразу знов підносячи її.
— У мене на душі таке страшне... коїться, така невблаганна туга... А-а! пане лікарю! ви хвалились колись, що знаєте душу людини, що з вас мало не зробився психіатр добрий,— ну, то скажіть мені, чи можна жити з отакою душею? Тільки щиро, не так, як лікар, а як друг?
— З якою?
— З покаліченою, побитою. Ви ж психіатром збирались бути, пане Станіславе, то навіщо ж вам питати мене? Ви знаєте мою душу, по очах видко, що знаєте. Не знаєте? Ну, то, може, я вам розкажу...
Вітя замислився, замовк. По очах видко було, що йому важко ятрити словами болячки своєї душі.
— Коли я нагадаю... коли стане мені перед очима сестра Зося з тим одважним поглядом, з своєю зневагою до смерті, щось нашіптує мені, докоряє, пече душу мою прикрими словами: <<А ти б так не міг, не одважився б"... тоді я не знаю... не знаю, що робити з собою, де взяти сили, щоб жити, бо я... я б так не зробив. Це правда, я почуваю, що сам занадто дорогий собі для того, щоб отак, як Зося, сестра моя, взяти жеребка та й піти на певну смерть. І сором пече мене вогнем, і плаче душа, але ж... Ну, скажіть же мені, любий, дорогий, чи не безглуздо отак умирати? Пішла, не влучила і застрілилась сама. Та хіба ж нема інших шляхів?
— Видко, не можуть знайти інших шляхів.
— Та що ж з того? За віщо вона вмерла? Той, кого стріляла, живий, а одважність Зосі, її презирство до смерті запалило душу братову... і сердешний хлопчик... Стась наш пішов на каторгу. А ми з татом сироти тепер. У нас покалічені душі.
Вітя одразу спинився.
— Та що я кажу! Що це я кажу, пане лікарю! Я думаю за себе тільки, дбаю про себе тільки... Сором мені, пане Станіславе, і цим соромом душу мені надвоє розбито! Ні, на більше, на безліч шматків дрібних... І кожен шматочок болить не так, як інші, своїм болем болить, пече мене своїм окремим вогнем! Кожен дрібний шматочок душі моєї, пане лікарю!! Розумієте? Болить. Я... я не доберу способу, не знаю, як рятуватись! Лікарю, хороший мій, хороший, вилічіть мене, щоб не боліла душа, щоб шматочків не було стільки, стільки болю, так багато страждання!
Вітя припав на плече до пана Маркевича і плакав: то тихенько, то знов голосніше він плакав. І був він тоді безпорадний, нещасний.
— Ви вмієте порятувати мене, пане Станіславе? — питав він плачучи.
— Вмію. Тільки так не треба. Треба бути спокійним, слухатись мене.
— І я видужаю?
— Видужаєте.
— Видужаю... Хе, хе... Але ж я не маю права бути дужим, не смію я жити!
Вітя підвівся і, немовби бачачи перед собою примари, нерішуче відхиляв їх від себе повільним рухом стомлених рук.
Лікар наблизився до Віті, пригорнув його до себе та взяв його за руки, що ними затулив він своє обличчя.
— Що вам таке? Уявляється щось?
— Нічого. Тепер уже нічого... пройшло. Правда, яка з мене мізерна непотріб? Яка полохлива тварюка? Ні, ні! Я не повинен жити, не повинен!
— Повинні,— упевнено озвався лікар.
— Навіщо?
— Для рідного.батька, для рідного краю.
— Яка з мене користь? Хіба рідному краєві моєму потрібні такі, як я? Хе, хе...
Вітя почав знов ходити по хаті.
Пан Станіслав стояв, тяжко замислився. Згодом він одразу ступив був до Віті, хотів, видко, щось казати йому, та спинився, не зважився.
— А-а-а,— протяг Вітя змучено-стомленим голосом.— Як болить, як дуже болить душа...
Тоді пан Станіслав наблизився, поклав руку йому на плече і тихенько озвався до нього:
— Вітю, знаєте, що я вам казатиму?
— Що?
— І в мене отак саме болить душа, так саме і я... Вітя повернувся до лікаря. Вони стояли при одчиненім
вікні, звідкіля падав на них обох ясний промінь сонця. Лікар помітив, як у Віті в очах одразу зажеврів радісний вогник.
— Із вас болить? А правда ж, у багатьох тепер болить на душі. Багатьом так саме важко жити, як і мені,— заговорив він дуже швидко, немов рубаючи кожне слово.
Але за мить знов загас той вогник. І знов смуток, і втома, і горі одбивались йому на обличчі.
— Вітю, я вам... повинен... я хочу сказати вам...
— Що? — неначе байдужно озвався Вітя.
Лікар помітив цей тон і те, що очі повились йому смутком.
— Ні, я вже... нехай колись іншим часом побалакаю з вами.
Вітя ходив по хаті, зігнувся, низько схилив голову. Здавалось, що це сум живий завітав до цеї хати: такий на вигляд був тепер Вітя.
Пан Станіслав, прощаючись, стиснув йому руку.
— Ви подивіться на мене, пане Вітеку, отже ж і я такий самий, але я живу... терплю. Ну, годі вам. Я випишу вам лі-карства на заспокоєння.
Вітя пішов за ним до дверей.
— Ви заходьте частіше. Разом будемо жалітись на життя, сумувати.
— Добре. Дякую...
Вітя сів на ліжку і довго думав.
Він думав про те, який він безсилий, непотрібний і нездатний. "Але ж лікар казав, що й він такий". І було не так уже важко, бо Вітя почував, що він не самотній в своєму смуткові, в безсиллі своєму, уявляв багато, тисячі, сотні таких, як сам... багато-багато скалічених душ... Він ліг і знов думав, думав про лікаря, про брата.
І брат Стась, і Зося — і вони такі були, але, мабуть, вміли таїтись, запалом рятувались. Ось через віщо Зося пішла на смерть, а Стась пішов на каторгу.
Він знемігся від думок, болю, одчаю і кріпко заснув. А прокинувся тоді вже, як сонце сідало.
III
Вітя підвівся.з ліжка, взяв скрипку і почав направляти струни. По сні він почував себе дужчим. Не було вже на душі того гострого болю страшного.
Струни попсувались, бо давно вже не грав Вітя.
Сонце сідало спочивати, заливаючи садок останнім теплим промінням. Насувалась разом з вечірньою добою тиша, спокій ніжний. І сама по собі душа проймалася тим ніжним утішним супокоєм. Вставало на серці бажання пожалітись комусь і тихо-тихенько заплакати.
Вітя заграв сумної мелодії народної пісні. Струни співали, ніжно-лагідно промовляла скрипка до серця. Вітя грав, і щось миле, втішне, разом з мелодією пісні, виринало з душі. Оживали згадки минулого.
Пан Вітольд кілька разів зазирав був у двері, але щоразу тихенько причиняв їх знов, вглядівши, що Вітя спить. Тепер він почув, що Вітя грає, і якось обережно ввійшов до нього в світлицю з лікарством у пляшечці.