Вітя засвітив свічку і, стоячи спиною до батька, хотів одчинити дверці цієї шафи, де стояла сама отрута, але там було замкнуто, а ключі пан Вітольд раз у раз мав при собі в кишені. Вітя силкувався одірвати дверці.
Пан Вітольд побіг і вхопив його з-за спини за руку. Свічка впала. Стало темно.
— Вітечку! Що ти хотів робити? — з ляком скрикнув аптекар.
— Нічого, нічого...— пошепки озвався Вітя.
— Хотів отруїтись? І ти? Покинути мене й ти наважився? А я ж? Як же б я був?
Вітя впав батькові на груди і міцно тулився до його.
— Батьку, батьку мій...— тільки й чути було, бо він, голосно хлипаючи, ридав.
Пан Вітольд, обхопивши сина за шию, почував, що в його руках зостався єдиний його рятунок. Він голубив цю дорогу голову з ніжним кучерявим волоссям, цілував її і плакав над нею старечими батьківськими слізьми.
— Важко мені, несила моя жити. Чом же ти не пустив мене туди... до Зосі ж?..
— Вітеку, не можна! А я ж живу... Для мене живи, хороший, синочку... Удвох будем...
І Вітя, і пан Вітольд — обидва голосно плакали в темній аптеці...
А надворі навкруги панувала темна, душна ніч. Зрідка повівав легенький вітрець і ніс за собою пахощі акацій. І вітер, і пахощі квіток навівали на землю якийсь втішний спокій. До втомлених, покривджених людей зазирав крізь вікна цей спокій нічної доби і нашіптував їм про кращі часи, про ясно-прозорі дні землі і казав, що треба жити!
Серпень, 1907 р.