Хтось перестав записувати.
— Я це не пишу. Далі.
— Добре. Та я сміятимусь з тих, хто повірить у світле майбутнє. Ось так: "Ка-ка-ка!"
— Чудо! Розумака! Оскар!
— Який Оскар?
— Ну, той… у тюрмі, в Редінгській, забув прізвище…
— Ви облиште, чуєте! — прикрикнув знову Песиміст.
— Мені вже заціпило.
— Нам і так не солодко, а ви ще з натяками тут…
— Які натяки? Облиште ви теж…
— Не треба. Не треба! Не треба! Бо я дам у лоб мармуровою попільницею…
— Годі, — сказав Хтось. — Дякую. Я слухав ваші слова, як музику. Це щось неймовірне!.. Пишіть книжку, юначе, пишіть вірші, робіть що-небудь, чорт вас забирай, але не закопуйте ваш талант. Зачекайте в коридорі, ми потім іще побалакаємо.
Песиміст вийшов з кабінету.
— Ну що? — спитав його Оптиміст.
— Ажур. Ми зрозуміли одне одного: я йому набалакав…
— Давай листок.
— На. Тільки не загуби його. Сміливо гни свою лінію, листок працює.
У кабінет викликали Оптиміста. І тільки-но він увійшов туди, як усе довкола посвітлішало. Хтось перевтілився. Це вже не Малюта Скуратов, і це не меткий, нервовий зам — це спокійний, проникливий добряк, веселий і життєрадісний.
— Сідайте, хлопче, — чемно запропонував він. — Паліть.
— Дякую.
— Так що там у вас трапилось?
— Я хвилююсь і не вмію говорити, але скажу. Я все скажу! — розпалювався Оптиміст.
— Скажіть, скажіть, — Хтось доброзичливо всміхався.
— Я не тільки скажу, я просто не дозволю, щоб усякі скиглії глумилися з життя. Бо життя — де… де наче стометрівка!
— А чому стометрівка? — заперечив Хтось. — Я б сказав: життя — це випроби на рисях. Або краще: біг з перешкодами. Перешкоди, в розумінні — труднощі, ще є, хлопче. Незначні, звичайно, дріб'язкові, та є. Отже?..
— А мене особисто життя кличе, і я лечу. І особисто я не розумію, про які труднощі ви кажете!..
— Ну, ну… я просто пожартував. Який запальний хлопець! Уже й пожартувати не можна!
— Не можна! Не можна так жартувати, ви розумієте?!
— Ну, а якщо, скажімо, юнак або дівчина їдуть у необжиті райони, в Сибір, повинні ж їм сказати, що їх там, окрім усього іншого, чекають і труднощі?
— Ні в якому разі! — вигукнув Оптиміст. — Ми припускаємось великої дурниці, коли попереджаємо про це. Ось тому ти й бачиш подеколи: людина їде в необжитий район, а замислена. Чому, спитаєте? Про що замислилась? Чи ти залишив тут щось, що дає тобі підстави задумуватись? Квартиру з вигодами? Рідних і друзів?.. А там тебе чекає намет! Там тебе чекають бурани, ведмеді, вовки!.. Постає питання: а що краще? Що краще: зручна квартира чи намет із ведмедем?
— Я розумію, що ви хочете сказати. Звичайно, намет із ведмедем краще. Але їдуть-бо вони зводити будинки із зручними квартирами. Цього теж не можна забувати. Значить, ведмідь не вічний?
Хтось підніс догори палець, хитро примружився.
— Ведмідь, на жаль, не вічний, — згодився Оптиміст. — Та це не повинно нас стримувати: закінчаться труднощі — ми їх вигадаємо!
— Це ви точно сказали. Це як в око вліпили.
— Я завжди кажу в самісіньке око, хоча й не вмію говорити і завжди хвилююсь. Еге ж, так про що ми? Ага, про юнака, який їде в необжитий район і сидить там у вагоні задуманий.
— Ні, ми повели мову про ведмедів. І я хотів запитати вас у зв'язку з цим: ось, скажімо, вийшли ви ранком з намету, а за десять кроків стоїть ведмідь. Звичайний бурий ведмідь середнього розміру. Ваші дії?
Оптиміст трохи подумав.
— Пісня! — вигукнув він. — Я заспівую бадьору пісню і йду від намету. Ведмідь слухає і йде за мною. Таким чином я відводжу його від намету, в якому сплять мої товариші, і вони ніколи не довідаються, яка небезпека чигала на них того ранку. Я йду тайгою і співаю. Ведмідь іде за мною. Я стомлююсь іти, стомлююся співати, та я йду й співаю. Потім я повзу й співаю. Потім я перестав повзти й співати. Ведмідь підходить до мене, і я бачу в його звіриних очах захоплення й подив…
— Так, правильно. Ще одне запитання: ви йдете з товаришем тайгою. Ви заблукали. У вас обмаль продуктів. Ви все ділите навпіл і йдете далі…
— Стоп! — вигукнув Оптиміст. — По-перше, я не стану ділити продукти навпіл — я віддам товаришеві все.
— Я знав, що ви так скажете. Тому ще одне запитання: а якщо ваш товариш вчинить так само?
— Тоді ми викидаємо харчі і йдемо далі.
— Правильно. Вас не зловиш.
— Та вже якось там.
— Останнє запитання: ви виходите з тайги?
— Безперечно!
— Ви готові до труднощів, хлопче!
— Помацайте! — Оптиміст дав помацати свої біцепси. Хтось помацав.
— Так, ви готові до труднощів. У цьому я ще й ще раз переконуюсь.
— Я готовий до всяких труднощів.
— Отже, ви їдете в Сибір?
— Я повторюю: я готовий до всяких труднощів і злигоднів, та їх у нас нема. Намет із ведмедем — це, самі розумієте, не труднощі. Значить?..
Хтось не здогадується, що — "значить".
Оптиміст усміхається:
— Ну?.. Я готовий до труднощів, та їх нема, — значить?.. Логіка, логіка!
— Не можу здогадатись. — Хтось ізніяковів.
Оптиміст терпляче пояснює:
— До труднощів я готовий. Так? Але труднощів нема. Намет, бурани і ведмеді не труднощі. Значить?..
— Слово честі, не можу…
— Значить, я не їду в Сибір! — голосно й весело сказав Оптиміст.
Обидва щиро сміються.
— Браво, хлопче! Двадцять копійок з мене. А в чарівники до нас не хочете піти працювати? У нас є деякі труднощі.
— Ваші труднощі — це теж не труднощі, — сказав Оптиміст. — Я їх, до речі, не знаю й не хочу знати. Життя йде вперед. І як поїзд проминає невеличкий полустанок, не зупиняючись на ньому, так і життя гримить мимо ваших, наприклад, труднощів, не звертаючи на них уваги. Значить?…
Хтось знову вагається.
Оптиміст вирішив пояснити предметно.
— Ось полустанок — тобто ваші труднощі. — Поклав на стіл коробку сірників. — Так? Ось — життя… — Хотів узяти наган, та Хтось ніяково сховав його. Оптиміст узяв протокол, згорнув дудкою. — Ось — життя, яке стрімко пролітає мимо. — Показав. — Тепер: я займаюся вашими труднощами… — Тицьнув у коробку пальцем. — А життя — дивіться! — гримить мимо. Значить? Логіка?..
— Не розумію. — Хтось знову вагається.
— Значить, я не йду до вас працювати!
Знову весело засміялись.
— Ловко ви мене, — сказав Хтось.
— Якщо я піду до вас працювати, значить, я зостанусь на полустанку, і життя гримітиме повз мене. А я хочу весь час линути вперед. І я лину.