— Так їх, хлопче! — закричав Дід. — І не бійтесь бути надмірно тенденційним! А слово теж якесь…
— Але ти сам собі суперечиш, Андж, — зауважила Наречена.
— Як?
— Коли б не було оголошень у газеті, ти б не довідався про драму.
— Ага! Ну-ну. — Дід задоволено потер долоні. — Люблю всякі пікніки.
Жених поблажливо і з любов'ю подивився на Наречену.
— Я суперечу сам собі тільки тому, що тобі цього хочеться.
— Але якби не було оголошення в газеті, ти б не довідався про драму і мав би гарний настрій, — наполягала на своєму Наречена. В неї також спалахнув у очах вогник.
— Отже, по-твоєму, коли б не було газети, я б не знав життя? — запитав Жених.
Всі з цікавістю стежать за молодими, добре всміхаються.
— Я не стверджую, що, не читаючи газет, ти б не знав життя, — для цього існують кіно, радіо, телебачення. Я тільки хочу сказати, що ти б не довідався про конкретну драму Загогулькіна.
— Та я цього Загогулькіна за два квартали впізнаю! — вигукнув Жених. — Іде людина з сумними очима — стоп! У чому справа, товаришу? Ану викладай, не ніяковій — що там у вас сталося? І суть не в тому, чи це Загогулькін, чи хтось інший.
— Ти впізнаєш, а інший не впізнає. Не можна всіх міряти своєю міркою. Я знаю скільки завгодно молодих людей, які зі спокійною совістю пройдуть мимо Загогулькіна.
— От-от! — вигукнув Жених і показав пальцем на Наречену. — Ось ми й добалакались!.. Ось із ким боротись треба — з байдужими! Саме про це я й хотів сказати, коли повів мову про шлюборозлучний процес.
— Це все правильно, хлопче, — сказав Дід. — Мені подобається ваш запал, із яким обстоюєте свої переконання. На мій погляд, трохи забагато запалу, та з роками це мине. Ви станете спокійним, і ви легше знаходитимете ті єдино правильні слова, які прокладуть вам шлях до щасливого життя. Я хочу спитати про інше: як ви собі уявляєте інший бік сімейного життя — матеріальний, так би мовити?
Жених скривився:
— Якось не хочеться про це сьогодні…
— Ні, ви вже скажіть, — наполягав Дід. — Я розумію, моє запитання трохи коробить вас, та ми, люди літні, знаємо, що над цим питанням багато хто сушив голову.
— Ну, по-перше, ми матимемо дві кімнати, два телевізори… Крім того — я розголошую чужу таємницю… — Жених радісно засміявся й подивився на свого батька. — Та я дуже радий і тому скажу: тато купує нам стару "Победу".
В кімнаті запала зловісна тиша. Всі зневажливо й гнівно дивляться на Жениха. Він повільно, зі страхом осягає, як низько він опустився зі своєю нікчемною, дурною, недоречною радістю.
— Геть, — тихо сказав Дід.
— Так ось ви який, виявляється, — також неголосно сказав Батько нареченої. — Вас у цьому світі хвилює тільки "Побєда"? Можете вважати, що сьогодні ви не перемогли. Я приєднуюсь до вимоги мого батька — геть! І, думаю, моя дочка також до нас приєднається.
— Я приєднуюсь, тату. Я… я не знала, який він насправді… — Наречена заплакала. — Коли ми з ним розмовляли про сімейне життя, він казав тільки про чотири компоненти. Він навіть не натякав на "Победу". Він видавався мені благородним, із чудовою закваскою, а виявляється… виявляється, він виношував думку про власну "Победу"! Нікчема! О, як я помилилась!
— Я сам тільки сьогодні довідався, — бовкнув був Жених.
— Не смійте! — Дід гримнув костуром у підлогу. — Не смійте нічого казати! Якщо ви радієте з приводу того, що матимете свою "Побєду", то радійте ще більше, що ви в моєму домі і я не можу вас відлупцювати ось цим костуром, тому що я бла-агородна людина! Можете йти в ресторан!
— Я приголомшений, товариші! — обізвався блідий Батько Жениха. — Мені важко зараз говорити… Я не впізнаю свого сина… Я щось прогавив у ньому свого часу — це безсумнівно. Я чогось головного не побачив у ньому. Я справді хотів купити йому "Побєду". Та я ніколи не думав, що разом із "Побєдою" в ньому підведе голову той дрібненький власник, якого він так уміло ховав у собі. Я сам усе життя ось цими руками розливав газовану воду (показав руки), мені часом було не до сина, я передоручив його виховання бабці — і ось результат.
Мати Жениха також заплакала.
— Андрійку, синку… Скільки разів я тобі казала: не знайся з цими молодиками, це лиха компанія. Ти мені що казав? "Мамо, це славні люди, хоча вони й артисти. Але це не вина їхня, а біда". Ти казав…
Батько Жениха: — О-о!
Батько Нареченої: — Все зрозуміло.
Мати Нареченої: —Ая-яй!
Дід: — Ну, звичайно!
Наречена: — Та-ак!
Незрозуміло хто: — Та-ак;..
— А я ж бо знала, — вела далі Мати Жениха, — що один з цих молодиків розлучився з жінкою, у другого — догана по громадській лінії за грубощі з начальством… І хоч би скільки він казав, що це несправедлива догана, я не вірила. Несправедливих доган не буває…
Жених стояв білий, як папір. Він подивився на Невідомо кого.
— Толику, скажи їм, що це непогані люди… Скажи хоч що-небудь!
— Я не хочу з тобою розмовляти! — відрізав Толик. — Я більше тобі не друг. Ти щойно казав про боротьбу з байдужими — ти брехав! Ти не тільки не впізнаєш Загогулькіна, ти наїдеш на нього власною "Побєдою". Ти роздушиш його! Подумай про те, що з тобою сталося сьогодні, зрозумій, поки не пізно, що ти стоїш над прірвою в житі. Ти казав, що не треба оголошувати розірвані шлюби в газетах, ти знову брехав: їх давно не оголошують. Ти забрехався!
— Люди пізнаються на крутих поворотах, — суворо сказав Дід, — Я не випадково повів мову про матеріальний, так би мовити, бік діла. Коли він казав про чотири компоненти, в його словах відчувалась якась невпевненість, він весь час щось замовчував. Мене не обдуриш, хлопче! Я розкушував екземпляри складніші, й мені шкода вашого батька й вашу матір: не велика радість мати такого сина.
— Я усвідомив, товариші, — жалюгідно забелькотів Жених. — Мені дуже соромно. Мені… я… Мені так важко зараз… — Він скривився, стримуючи мимовільні сльози… Махнув рукою й швидко вийшов, не попрощавшись.
— Нічого, в нього є ще час стати справжньою людиною, — так само суворо сказав Дід. — Допоможіть йому, не залишайте сьогодні його самого.
— Який жах! — проголосив Батько Жениха. — Який жах!.. До побачення!
— Ось до чого доводить лиха компанія, — сказала Мати Жениха. — До побачення.