— Подвійне віскі?
Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?
— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?
— Гадаю, так.
— Але її немає в Парижі?
Ален знову прибрав задирикуватого тону.
— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.
Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.
— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.
Його слова не справили на бармена жодного враження.
— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?
Бармен спробував посміхнутись.
— Вона вбила свою сестру.
— Нещасний випадок?
— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.
— Жартуєте. Правда ж?
— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!
Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.
Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.
— Хвилинку, Алене…
— Катайте, хлопці!
Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.
— Скажіть, мосьє Пуато…
Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.
— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?
Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.
— Заходьте ж… Всі заходьте…
Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.
— Вип'єте? — запитав він, прямуючи до бару й на ходу кинувши пальто в крісло.
Фоторепортери, повагавшись, вирішили діяти. Ален і оком не змигнув, як клацнули апарати.
— Всім віскі?
Тільки один попросив фруктового соку. Мокрі ноги замішали темні сліди на блідо-голубому килимі. Високий кощавий молодик у мокрому дощовику вивернувся в кріслі, оббитому білим атласом.
Задзвонив телефон. Ален повільно підійшов до апарата. У другій руці в нього була склянка і, перш ніж відповісти, пін надпив половину.
— Атож, я… Звичайно, дома, якщо відповідаю… Упевнений, що впізнав твій голос… Сподіваюсь, тебе не ображає, що я продовжую говорити тобі "ти"?
І, повернувшись до журналістів, пояснив:
— Це мій зять… Чоловік…
Потім у трубку:
— Ти до мене приїжджав?.. Коли?.. Ми розминулися… Я одвозив білизну Мур-мур… Ми могли зустрітися в поліції… Ти був у одному кабінеті, а я в іншому… Що кажеш? Жартую? Я дуже шкодую, що змушений повторити це в таку хвилину, але ти був, є і будеш зразковим дурнем… Я приголомшений не менш ніж ти, якщо не більше… Приголомшений не те слово… Розчавлений… Що?… Про що запитували?.. Чи я знаю що-небудь… Відповів — нічогісінько… А ти що-небудь знаєш? Догадуєшся?
Репортери на ходу робили записи, клацали фотокамерами, кімната почала наповнюватися запахом віскі.
— Наливайте собі, голуб'ята…
— Що ти там говориш? — стурбовано запитав Бланше. — Хіба ти не сам?
— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.
— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?
— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?
Потім у трубку:
— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…
— Що ти їм скажеш?
— А ти?
— Я вже виставив їх за двері.
— Ну й даремно!
— Адже я хотів спершу побачитися з тобою.
— Пізно вже.
— Ти не зміг би заїхати потім до мене?
— Боюсь, що не в силі буду вести машину.
— Ти пив?
— Як завжди!
— Тобі не здається. — що в таку хвилину…
— Саме в таку хвилину й корисно.
— Тоді я сам заїду до тебе.
— Сюди?
— Нам потрібно поговорити.
— Потрібно?
— Для нас усіх.
— Особливо для тебе, звичайно.
— Я буду за годину. Намагайся зберегти самовладання й гідність.
— У тебе їх вистачить на обох.
Ніякого почуття в голосі у зятя. Жодного слова про Адрієну, яку зараз, певно, патрають у Інституті судової експертизи, чи про долю Мур-мур.
— Слухаю вас, голубчики… Після того, що ви чули, мені нема вам чого сказати… Я приїхав додому перевдягтися, щоб потім їхати на обід з друзями… Розраховував застати дружину. Та біля дверей на мене чекав інспектор поліції…
— Отже, це він сповістив вас про новину? Тут?
— Ні… Він хотів з'ясувати, чи є в мене пістолет… Я відповів ствердно… Почав шукати в шухляді, та не знайшов. Годі молодик одвіз мене до свого шефа…
— До комісара Руманя?
— Так, до нього.
— Скільки часу тривав допит?
— Близько години…
— Ваше перше почуття, коли вас повідомили, що ваша дружина убила свою сестру?
— Я був приголомшений. Нічого не розумів…
— Вони добре ставилися одна до одної?
— Як і водиться між сестрами…
— Гадаєте, це вбивство на грунті ревнощів?
— Коли вбивають з ревнощів, мусить бути третя особа.
— Ви маєте рацію.
— Отже, ви усвідомлюєте, що означає подібне припущення?
Запала мовчанка.
— Якщо ця людина й існує, я її не знаю.
Дехто багатозначно перезирнувся.
— Але ж у вас порожні склянки…
Ален налив собі і передав пляшку одному з фоторепортерів.
— Налий друзям, голубчику.
— Ви допомагали своїй дружині в роботі?
— Я не читав її статей.
— Чому? Вам було це не цікаво?
— Навпаки! Я просто хотів, щоб вона почувала себе вільною і писала все, що у неї на душі.
— Вона ніколи не виявляла бажання писати для журналу "Ти"?
— Про це вона мені не говорила.
— Ви жили дружно?
— Так.
— Гадаєте, злочин був навмисний?
— Я про це знаю не більше, ніж ви… Ще є запитання?.. Можливо, завтра я отямлюсь і стану нормальною людиною… А тепер у мене в голові суцільна каша. До того ж я чекаю на зятя, а він не прагне з вами зустрітися.
— Він служить у Французькому банку?
— Так. Це людина впливова, і ваші головні редактори, певна річ, порадять вам поставитись до нього стримано.