Зараз він мав би сидіти в Петера, на авеню Сюффран, у новому ресторані, де вони домовлялися вечеряти сьогодні. Може, подзвонити їм та попросити вибачення?
Він знизав плечима й попрямував до бару в кутку колишньої майстерні, де в свій час працював знаменитий художник-портретист, ім'я якого тепер всіма забуте.
Ален не полюбляв пити сам.
— За твоє здоров'я, старенька!
Він простягнув склянку в порожнечу, до уявної Мур-мур. Потім уважно глянув на телефон.
Кому подзвонити? йому здавалося, що він мав комусь подзвонити. Кому саме?..
Був би в нього близький друг…
Ален мав приятелів. Десятки. Ті, які працювали в його тижневику, актори, режисери, співаки, не рахуючи барменів і метрдотелів.
— Послухай-но, голубчику!
Він звав усіх голубчиками. І Адрієну теж. З першого ж дня знайомства. До речі, почав не він. Як на його смак, вона була надто холодною й пісною. Потрібно було три місяці, щоб він змінив свою думку.
А що думав про неї отой йолоп, її чоловік? Ален не любив Бланше. Він зневажав людей такої породи, самовпевнених, перейнятих почуттям власної гідності, бундючних, без найменшого проблиску фантазії.
А що, коли подзвонити йому? Так, щоб дізнатися, як він усе це сприйняв…
Його погляд упав на комод, і він згадав, що повинен піднести дружині білизну й деякі речі. Валізи знаходилися в стінних шафах, які прикрашали коридор. Він вибрав одну і них.
Що носять жінки у в'язничній камері? В шухляді було повнісінько тонкої білизни, він аж здивувався, що її так багато. Ален відібрав нейлонові сорочки, штанці, три піжами, потім подивився, чи є мило й зубна щіточка в несесері з крокодилячої шкіри.
Завагався, чи не випити ще скляночку, знизав плечима, вийшов і замкнув двері, не погасивши світла. Під дощем, хоч і не таким густим, перетнув добру половину міста. Вітер ущух. Тепер сіяв осінній дощик, дрібний, неквапливий, холодний, що міг тривати кілька днів. Поспішали перехожі, сутулячись, сахаючись машин, що обдавали гряззю.
Набережна Орлож. Тьмяне світло над кам'яним порталом. Довгий широкий коридор, наче підземний перехід, в кінці якого сидів поліцейський у формі й з цікавістю оглядав Алена, що наближався з валізою в руці.
— Тут перебуває мадам Жаклін Пуато?
— Хвилинку.
Поліцейський перевірив список.
— Так.
— Чи не могли б ви передати їй валізу?
— Треба спитати начальника.
Він постукав у якісь двері, зайшов і за кілька хвилин повернувся з огрядним мужчиною без галстука, в сорочці з розстебнутим коміром і в штанах без пояса.
— Ви її чоловік?
— Так.
— Документи при собі?
Ален простягнув паспорт, і той довго розглядав його.
— А, так це ви видаєте журнал з такими кумедними малюнками? Але я мушу пересвідчитися, що в валізі.
— Розкрийте її.
— За правилами розкривати повинні ви.
Алену здавалось, ніби вони втрьох у погано освітленому тунелі. Він розкрив валізу, потім несесер. Чиновник засунув товсті пальці в білизну, вийняв з несесера манікюрні ножиці, пилочку, пінцет, залишивши тільки мило й зубну щіточку.
Одну по одній він простягав заборонені речі Алену, який машинально запихав їх до кишені.
— Ви передасте їй зараз?
Поліцейський глянув на великого кишенькового годинника.
— Пів на одинадцяту. За розпорядком…
— Як вона там?
— Я її не бачив.
Не всім же цікаво, як почуває себе Мур-мур.
— Вона сама в камері?
— Напевно, ні. Останнім часом у нас всюди повно.
— Ви часом не знаєте, хто там із нею?
Поліцейський знизав плечима.
— Дівчатка, хто ж іще? Їх кидають сюди безперестану. Он ще привезли…
Біля тротуару спинилась поліцейська машина, і агенти в цивільному почали заганяти під арку гурт жінок. Ален зіткнувся з ними, виходячи. Помітно було, що більшість устигла побувати тут не раз, проте у трьох чи чотирьох, наймолодших, були стривожені очі.
Куди тепер? Вечорами Ален ніколи ще не повертався додому так рано, навіть з Мур-мур. Якщо він зараз не нап'ється до нестями, йому не заснути, не позбутися думок, що лізли в голову.
Почуття самотності було для нього незвичне. Він сидів у машині на порожній набережній, палив сигарету, слухав, як гомонить набухла від дощу Сена, а в голові жодної думки.
В двадцяти чи півсотні барах та нічних кабаре він неодмінно зустрів би людей, яких уже багато років звав "голубчиками" і які, потиснувши йому руку, спитали б:
— Віскі?
Знайшов би й жінок, і тих, що з ними вже спав або ще не встиг чи не мав бажання переспати.
Місце в машині поряд із ним було холодне і пусте.
На Університетську вулицю хіба? До зятя? Яке було в нього обличчя, у цього поважного, бундючного зятя, коли він почув, що його дружину вбито…"
До речі, Алену не сказали, куди цілилась Мур-мур — в голову чи в груди. Відомо тільки, що потім вона пішла до вікна й притулилась обличчям до шибки. Це дуже на неї схоже. Вона так часто робила. Говориш до неї, а вона не ворушиться і лиш через тривалий час повертається й запитує з лагідним виглядом:
"Ти щось казав?"
"Про що ти так замислилась?"
"Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю".
Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.
Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?
Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.
Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?
У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.
Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.
І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.
Від них аж смерділо.
Лайно! Лайно! І ще раз лайно!
Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.
— Привіт, Гастоне!
— Ви самі, мосьє Ален?
— Як бачиш.