Йому тридцять два роки.
Хто це говорив про віллу "Ноннетт"? Хто цікавився, чи живуть вони по-сімейному з Мур-мур?
Ніколи вони не жили по-сімейному! На їхній старенькій віллі — невеличкій фермі, що її він переобладнав кожного вихідного дня, — був справжній шарварок, так що вранці хазяям і гостям важко було відповісти, в чиїй постелі або на якій канапі вони проспали ніч.
— Привіт, Борисе.
Малеський глянув на нього, немов прикидав, чи міцно ще стоїть на ногах його патрон.
— Тут тебе зять запитував по телефону, просив подзвонити.
— Додому?
— Ні. В банк.
— От ще дурило!
Він любив повторювати, що не може терпіти дурнів. Вони дратували його.
— З'єднай-но мене з Французьким банком, голубонько. З головною дирекцією. Виклич мосьє Бланше.
Увійшов з паперами секретар редакції Ганьон.
— Я перебив?
— Нітрохи. Це все мені?
— Ні. Я хотів би порадитися з Борисом щодо статейки, яка мене трохи непокоїть.
Але зараз це його не цікавило. Сьогодні четвер, 19 жовтня. Все почалося в середу, 18 жовтня. Напередодні. І в цей час він сидів у своєму кабінеті, на тому ж місці, де сидить тепер Борис, потім поїхав до друкарні на авеню Шатійон, і нічого не було більш важливого для нього, ніж черговий номер журналу "Ти".
— Мосьє Бланше біля телефону.
Ален натиснув кнопку.
— Я слухаю.
— Дзвонив тобі, бо не знаю, що мені робити. Приїхав батько Адрієни. Зупинився в готелі "Лютеція".
Ну, звичайно! Як усякий, що поважає себе, провінціальний інтелігент або чужоземець.
— Хоче бачити обох.
— Чому обох?
— Адже в нього було дві дочки! Одна мертва, а друга в тюрмі!
— Я запросив його, про всяк випадок, сьогодні до себе на вечерю — не можемо ж ми йти до ресторану. Проте сказав, що остаточно домовимося про зустріч після того, як я поговорю з тобою.
— О котрій годині він прийде?
— Близько восьмої.
Мовчання.
— Тіло Адрієни видадуть завтра вранці. Похорон відбудеться в суботу.
Про похорон Ален. І не думав.
— Добре. До вечора.
— Ти її бачив?
— Так.
— Вона нічого не казала?
— Попросила в мене вибачення.
— У тебе?
— Так.
— Що думає слідчий?
— Він не звіряв мені своїх думок.
— А Рабю?
— Не дуже задоволений.
— Погодився виступати оборонцем? Як тільки я заговорив з ним.
— До вечора.
— До вечора.
Ален глянув на Бориса і Ганьона, що напівголосно обговорювали сумнівну статтю. А що, коли запросити яку-небудь друкарку або телефоністку, що з нею вже доводилося мати справу, і майнути кудись на цілу ніч? Ні, людям притаманні упередження, вона може відмовити.
— До скорого.
Ще тільки четверта година. Він зайшов у "Клошетон".
— Подвійне віскі?
Пити не хотілося. Машинально кивнув.
— Атож, голубчику.
— Бачили її?
Бармен, напевно, знав Мур-мур. Всі знали її, Мур-мур. Тому що вона завжди сиділа праворуч від нього, лікоть до ліктя.
— З годину тому.
— І дуже вона засмучена?
— Їй бракує тільки доброго віскі.
Бармен не знав, сміятися йому чи ні. Дрочити людей у Алена увійшло в звичку. Колись він робив це нарочито, та потім звик.
— Здається, дощ скоро перестане.
— А я й не помітив його.
Ален просидів ще з чверть години, спершися ліктем на стойку бару, потім вийшов, сів у машину і, їдучи вгору Єлісейськими Полями, помітив, що небо й справді посвітлішало.
Він звернув на авеню Ваграм, потім на бульвар Курсель. Але звідти крутнув не ліворуч, щоб заїхати до себе, а поставив машину у верхньому кінці бульвару Батіньоль.
Засвічувалися вогні світлових реклам, вивісок.
Площу Кліші він добре знав і як вона виглядає в різні години. Чорна від перехожих, що товпилися, входячи або виходячи з метро; безлюдна о шостій ранку; заповнена прибиральниками й бродягами; знав її в сонячний день, у дощ, коли йшов сніг, узимку, влітку, повсякчас.
За вісімнадцять років, протягом яких він дивився на неї з вікна своєї кімнати, він знав її до нудоти. Певніше, за сімнадцять: бо першого року він був дуже маленький і не міг дотягнутися до вікна.
Він звернув у завулок між бістро та лавкою взуття. Табличка на дверях, якої ніколи не міняли, оповіщала:
ОСКАР ПУАТО
Стоматолог-хірург
(2 поверх, праворуч)
Щодня, повертаючись спочатку з дитячого садка, потім із школи, нарешті з ліцею, він бачив цю табличку і на восьмому році життя заприсягся: зубним лікарем він ніколи не буде, що б там не сталося.
Ален не наважився піднятися ліфтом, що раз або двічі на тиждень неодмінно псувався.
Вирішив піднятися старими сходами, на яких не було доріжки, поминув бельетаж, де жив стинач мозолів, потім другий поверх, де в кожній кімнаті містилися контори. У справах жалюгідних, а то й пов'язаних із шахрайством.
Всі роки, скільки він себе пам'ятає, в будинку була принаймні одна контора лихваря, не завжди та сама або на тому ж поверсі. Його дитинство не викликало в ньому сентиментальної розчуленості. Навпаки! Він ненавидів його і волів би стерти його в своїй пам'яті, як ото стирають крейду з класної дошки.
Неприязні до матері він не почував. Просто вона була йому майже такою ж чужою, як і тітки, що їх він бачив раз на рік, коли батько з матір'ю вирушали в гості до своїх батьків у Діжон.
З материного боку то були Парменони. Ім'я й прізвище діда — Жюль Парменон — красувалося на вивісці кондитерської, Тіточки були всі одного розміру: присадкуваті, широкі в кістках, з суворими обличчями. Посміхалися краєчком губ і трохи солодкувато.
Ален увійшов до їдальні, яка водночас правила й за вітальню. А справжня вітальня була для пацієнтів, які чекали своєї черги. Він упізнав знайомий запах, почув дзижчання бормашини з батькового кабінету.
На матері, як завжди, був фартух, який вона квапливо зривала з себе, йдучи відчиняти двері. Ален нахилився — він був набагато вищий за матір — і поцілував її в обидві щоки.
Мати не наважувалася глянути йому в очі.
— Коли б ти знав, як я засмучена!.. — бурмотіла вона, увіходячи до їдальні, уставленої громіздкими меблями.
Йому кортіло зауважити:
— Так само, як і я.
Та це було б неґречно з його боку.
— Коли вранці за сніданком батько взяв газету й прочитав першу сторінку, він не зміг докінчити сніданку. Добре, що пацієнти йдуть один за одним.
"Прополощіть рот… Сплюньте…"
Хлопчаком він іноді підслуховував під дверима: