Рабю навіть засовався на стільці, боячись того, що може зараз почути.
— Мені нема чого додати до моїх попередніх свідчень.
— Ви кохаєте вашого чоловіка?
— Гадаю.
Вона не дивилась на Алена, тільки поводила очима, наче шукала сигарету. Беніте здогадався й простяг їй свою пачку.
— Ви ревнували його?
— Не знаю.
— А ваш чоловік не був часом у любовних стосунках з вашою сестрою?
Мур-мур уперше повернулась до Алена й невимушено проговорила:
— Гадаю, він повинен знати це краще, ніж я.
— Ми запитуємо вас.
— Мені нема чого вам сказати.
— Коли вам уперше зайшло в голову вбити сестру?
— Не знаю.
— Учора вранці? Нагадую вам, що, залишаючи квартиру, ви взяли з чоловікового столика пістолет.
— Взяла.
— З якою метою?
Вона знову повторила:
— Мені нема чого вам сказати.
— Ви вирішили додержуватися тієї ж тактики, що й вранці?
— Я додержуватимусь її весь час.
— Щоб не завдати комусь шкоди?
Вона тільки знизала плечима.
— Йдеться про вашого чоловіка?
І знову те саме:
— Мені нема чого вам сказати.
— Чи не жалкуєте ви про свій вчинок?
— Не знаю.
— Ви й тепер зробили б те саме?
— Зважаючи на обставини.
— Які?
— Не має значення.
— Чи не дали б ви, метре, якихось порад вашій підзахисній?
— Це залежатиме від того, що вона мені розповість наодинці.
— Завтра ви зможете говорити з нею скільки захочете.
Слідчий роздушив недокурок у попільничці.
— Мосьє Пуато, я дозволяю вам поставити вашій дружині запитання, які ви вважатимете за потрібне.
Ален підвів голову і глянув у звернене до нього обличчя Мур-мур. Вона спокійно ждала його запитань.
— Слухай, Мур-мур…
І змовк, йому — так само як і їй — не було чого казати. Він хотів вимовити ці слова як заклинання, сподіваючись викликати хоч якусь іскорку почуття.
Довго — кілька секунд — дивилися вони одне одному в очі. Мур-мур терпляче чекала. Ален підшукував потрібні слова — і не знаходив їх.
Скидалося на дитячу гру: двоє дітей дивляться одне одному в очі й чекають, хто перший засміється.
Та ні він, ні вона не засміялися. Ніхто не засміявся. Ален, повернувшись до слідчого, — кинув:
— Ні. В мене нема запитань.
Всі почували себе ніяково, крім Мур-мур. Слідчий, не приховуючи жалю, натиснув на кнопку електричного дзвоника. В коридорі задзижчав зумер, і двері відчинились.
— Одведіть мадам Пуато в камеру.
Ален помітив, що вже стемніло, треба б увімкнути світло. До нього долинуло, як клацнули наручники, як застукотіли високі каблучки по підлозі, як потріскували блискавки фоторепортерів.
Двері зачинились. Слідчий запитав:
— Ви щось хочете сказати, метр?
— Ні. Я завтра її побачу…
Коли вони вийшли, журналісти вже зникли і коридор був майже порожній.
Розділ IV
Ален самотньо стояв перед решіткою Палацу правосуддя під дощем і не знав, куди податися. Він навіть у думці не хотів погодитися з цим і сподівався, що через якийсь час за допомогою олівця й паперу йому пощастить привести до ладу свої думки.
Все життя своє він корчив із себе циніка, з самого дитинства, потім у ліцеї, де верховодив ватагою своїх однодумців. А коли провалив екзамен на ступінь бакалавра, "давалось, навіть радів цьому.
"Диплом — нагорода для віслюків!"
Перетнувши бруківку, він увійшов у бар.
— Віскі… Подвійне!
Звичка, якої набув, і всі приятелі наслідували його приклад. А втім, більшість із них пили менше, ніж він, бо в них було менше можливостей, а ще й тому, що на ранок почували себе зовсім хворими.
У цьому барі віскі, очевидно, не вживали, бо на полиці стояла тільки одна пляшка. Відвідувачі довкола пили каву або ж замовляли собі склянку білого вина.
"Треба б тобі все-таки набути якоїсь професії, Алене".
Скільки разів повторювала мати ці слова? А він тинявся вулицями, вештався по кав'ярнях. Інколи його огортав страх за майбутнє, яким терзалася мати, але він намагався його не виявляти.
"Ніколи в житті не погоджусь вести це рабське існування!"
Як батько, наприклад. По дванадцять-чотирнадцять годин на добу копирсатися в зубах у пацієнтів!
Або дід — сільський лікар, що працював до останнього дня і помер від серцевого приступу в сімдесят один рік" а кермом старенького автомобіля.
Або як другий дід — кондитер, що все своє життя присвятив цукеркам, карамелькам у добре натопленій низенькій кімнаті, в той час як дружина клопоталася за прилавком.
"Бач, мамо, люди поділяються на дві категорії: на тих, хто дозволяє себе шмагати, й на тих, хто шмагає інших. Я шмагатиму інших".
Провештавшись півроку вулицями, він пішов у військо і відслужив три роки в Африці.
Отже, зараз — на площу Кліші, побачитися з батьками. Батько ніколи і ні в чому не ставав йому поперек дороги. Дозволяв робити все, що заманеться, певно боячись, що його втручання може штовхнути сина на бунт.
Чому Мур-мур попросила в нього пробачення? Це ж було єдине, що вона йому сказала. І нітрохи не хвилювалась.
Він трохи не замовив другої склянки. Ні, надто рано. Вийшовши з бару, попрямував до машини, полишеної досить далеко.
Вигнувшись, ковзнув за кермо, ввімкнув мотор. Куди ж його їхати? Він знав увесь Париж, заробляв багато грошей, знав твердо, що його ніхто не шмагатиме. — "Ти" — видається мільйонним тиражем. Платівки розбираються вмить. Він видаватиме ще один журнал — для підлітків від десяти до п'ятнадцяти років.
Але ж до кого йому поїхати зараз, з ким поговорити одверто? А втім, чи так вже йому хотілося говорити з кимсь із щирим серцем? І чи справді він хоче у всьому розібратися?
Ален знову опинився на вулиці Маріньян. Бо хотів бути оточеним людьми, які від нього залежали і яких він звав "голубчиками". Дружині він теж дав прізвисько Мур-мур. Як на Далекому Заході в Сполучених Штатах таврують розпеченим залізом худобу. Адрієні теж придумав прізвисько.
І ось раптом щось у ньому тріснуло — що саме він ще не знав, але його почав опановувати страх.
У холі перед віконцем каси стояла черга — майже самі жінки. Переможниці конкурсів. Конкурси — чудовий засіб підтримувати в читачок цікавість до журналу. Щонайбільше конкурсів — і роби що хочеш.
Ален піднявся сходами. Тільки другий поверх ще не належить йому. Там була імпортно-експортна контора. Проте орендний договір з нею Алену пощастило розірвати, і через півроку весь будинок можна буде перебудувати.