— І підпису професора Черкаса теж не буде!
— Професор старий кадр. Старе відмирає. А вам би, Миколо Федоровичу, я порадив…
— Що ж ви порадили б? Плювати на великих синів нашого народу?
— Це ж яких таких великих синів ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі великих поетів. Коли народ відмовляється від них, як ви оце тут заявляєте — одностайно, то це пропащий народ!
— А нам, любенький Миколо Федоровичу, всі оті так звані великі поети не потрібні!
— Не потрібні великі? А які ж вам потрібні?
— Коли хочете, щоб я швиденько сказав, то я скажу так: для нас гарненькі — маленькі поети. Бо великий як? Він собі десь високо, поза хмарами, нічого не помічає, нікого й знати не хоче. А маленький поетик швиденько й чепурненько наблизиться до кожного радянського громадянина, до кожного гвинтика, як назвав нас товариш Сталін, все побачить, все зрозуміє і гарненько оспіває…
— Ну, ви теоретик, товаришу Щириця! — розвів я руками, — Хто б міг подумати, що в степах такі мислителі!
— Дещо є, дещо є,— вдоволено усміхнувся Щириця.
— До такого розмаху вам би ще ім’я.
— Не пойняв.
— Ну, ваше ім’я. Чому б вам його не поміняти для повної відповідності з начинкою голови?
— Поміняти?.. Що ви сказали? З начинкою?
Щириця навіть позадкував од мене.
— Я своїм іменем не граюсь, Миколо Федоровичу. Не міняв, не міняю і міняти не збираюсь… Начинка! Що я вам — пиріжок?
— Так таки й не міняли? — я майже відверто натякав на його ще довоєнні доноси, підписувані прізвищем Ковбасенко. Щоправда, тепер я вже знав, що це дівоче прізвище його благовірної Ніпелі Пилипівни, генія кок-сагизу в торфо-перегнійних горщечках. Цікаво, як підписує Щириця свої "сигнали" тепер?
— Вже ж сказав! — навіть ногою притупнув Щириця. — І що це вам таке прийшло в голову? Може, від сонця?
— Ви ж не дослухали до кінця. Ось гляньте. Вас звуть Петро Ілліч.
— Петро Ілліч.
— А до війни ви звались Петром Ільковичем.
— Хто вам сказав?
— Сам знаю. Такий дух нашої мови: Ільків син зветься Ільковичем. Але вам захотілося під вождя — Ілліч. Ну, гаразд. Тоді чому б Петра не поміняти на Йосифа. Буде: Йосиф Ілліч Щириця. Або й ще краще: Криця.
Я вже не глузував, а відверто знущався з Щириці. Він пробував перевести все на жарт, напускав на лице масненьку усмішечку, але очі його не сміялися — були холодні, жорстокі, безпощадні.
— Добалакаєтесь, Миколо Федоровичу, — зітхнув він. — Хіба ж не бачите, як у нас строго за всіляку словесність?
Він чепурненько повернувся і потюпав од мене. Я гукнув услід:
— Не ходіть до професора, бо вижене!
Щириця потріпав у себе над головою пальчиками. Ласкавенько, як усі чорнокнижники і фарисеї. О, прокляте життя!
* * *
У серпні сорок дев’ятого "Правда" писала про Югославію: "О каком демократическом характере власти может идти речь, когда во всей Югославии гестаповские методы управлення, когда попирается всякое свободное движение мысли, попираются все человеческие права, когда югославские тюрьмы переполнены, когда югославская коммунистическая партия превращена в отделение политической полиции".
Писали ніби про Югославію, насправді ж — про нас. А може, теж зла іронія?
Професор виклав мені свою теорію циклічності сталінського терору:
— Рік народження нашого вождя припадає на пік сонячної активності в дванадцятилітній циклічності. Вже тільки це робить ум злим, а натуру мстивою. У багатьох людей така, сказати б, космічна спадковість злагіднюється вихованням, оточенням, добровільними або й примусовими обмеженнями. Сталін ріс диким чоловіком і до влади прийшов теж дикий. Для таких людей незносною є думка про власну смерть, що з особливою гостротою постає в "круглі" річниці народження: 50, 60, 70. Не знаю, що Сталін робив на свої "ювілеї" десяти-двадцяти і тридцятилітній, а от на сорокалітній — будь ласка: Царицин, масові розстріли воєнспеців, які добровільно перейшли на бік радянської влади. Розправлявся не з ворогами (бо руки короткі!), а з друзями, які стали жертвою власної довірливості. Двадцять дев’ятий рік — вождеві п’ятдесят. Маємо: початок колективізації, розкуркулювання, перші процеси шкідників і ворогів народу — Шахтинська справа, процес Промпартії, на Україні так зване СВУ. Тридцять дев’ятий — вождеві шістдесят. Підготовка до "ювілею" почалася вже на 55-ліття: вбивство Кірова і репресії. Тоді тридцять сьомий і тридцять восьмий, а "ювілейний" тридцять дев’ятий — вже недосить війни з власним народом, кинувся на Польщу, на Фінляндію. Сорок дев’ятий — сімдесятиліття великого вождя. Тепер число жертв поповнили і ви, Миколо, так що детальні пояснення зайві. На жаль, прикмети вказують, що моя теорія циклічності почала загрозливо порушуватися, бо терор стає перманентним, як колись революція за теорією Льва Троцького. І вже ніхто й не знає, чия черга настане завтра, над ким ударить дзвін.
Над нами подзвін ще не лунав, хоч жили ми, як у клітці. Паталашка розорював усі дослідні поля і засівав пшеницею й кукурудзою "для поставок". Теорія в нього була проста: нащо вам аж цілі поля, проводьте свої досліди на маленьких діляночках, наука себе покаже.
Мадам Щириця визирювала кожен наш порух і доповідала своєму високоідейному мужу, а також столичному шефу, до якого щомісяця їздила з "науковою" інформацією про кок-сагиз.
Я ненавидів цю тяжко неписьменну жінку з риб’ячим животом, який вона гордо випинала перед кожним, так ніби мірилася розпанахати тебе навпіл.
— Як поживає ваш кок-сагиз, Нінель Пилипівно? — вдаючи серйозну зацікавленість, питав я. — Чи не спробувати б вам замість торфо-перегнійних горщечків торфо-перегнійні макітерки?
— Таке й скажете, Миколо Федоровичу? Наука ж приймає тільки горщечки, макітерок вона не приймає.
— Наука — штука серйозна, я про це не подумав. А чому б вам, Нінель Пилипівно, озброївшись наукою, не взятися за манну крупу?
— Так манка ж у нас не росте! Кажуть, її завозять аж з самої Індії.
— З Індії? А не з острова Цейлон?
— Ох, ви ж і насмішник, Миколо Федоровичу! Хіба ж острів може настачити манки для всіх радянських дітей?
Іншим разом я підкидав їй ідейку щодо "вирощення" саго, вона й тут виказувала дике невігластво, пояснюючи, що й саго в нас не росте, а завозять його з "їгіпту". Здається, цю "наукову співробітницю" можна було розпитувати, як росте пшоно або перлова крупа, і все це сприймалося б нею цілком серйозно.