На сьодзі позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м’яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося.
Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка.
Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.
Пані Оота взяла орібе в руки.
— Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам’яті зелені весняні бруньки… — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.
Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако.
Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Тікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.
Поки Кікудзі сидів і дивився, як розходяться дівчата, до нього підійшла пані Оота.
— Пробачте мою недавню нечемність! Ви не сердитесь на мене?.. Коли я вас побачила, на мене наринули спогади…
— Умгу…
— Як ви змужніли! — З її очей, здавалось, от-от бризнуть сльози. — Так-так… От і ваша мати… Я навіть вирішила піти на похорон, та не посміла…
Кікудзі скривився.
— Спочатку батько… а за ним і мати… Ви, мабуть, дуже самотні…
— Атож…
— Ще не збираєтесь додому?
— Побуду ще трохи…
— Я б так хотіла коли-небудь поговорити з вами…
Із сусідньої кімнати гукнула Тікако:
— Кікудзі-сан!
Пані Оота неохоче підвелася. У саду на неї чекала донька.
Вони вклонилися на прощання й пішли. В очах доньки було благання.
У суміжній кімнаті Тікако з кількома найулюбленішими ученицями й служницею наводила лад.
— Що вам казала Оота-сан?
— Нічого особливого…
— Остерігайтеся цієї особи. В неї слова ласкаві, та думки лукаві…
— А проте у вас вона ніби частий гість? Відколи це? — вколов Кікудзі.
На Кікудзі ніби війнуло отруйними випарами, і він швидко вийшов.
Тікако подалася за ним.
— То як? Гарна дівчина?
— Гарна… Та вона б сподобалася мені ще більше, якби я зустрівся з нею десь-інде, де не було б ні вас, ні пані Оота, де не витав би дух мого батька.
— І вас турбують такі дрібниці? Оота-сан не має до неї жодного відношення.
— Можливо… Але мені незручно перед дівчиною.
— Чому?.. Якщо Оота-сан вам дошкулила, то я, звичайно, прошу пробачення… Хоч я її і не запрошувала… Тож можете бути певні, що донька Інамури не має нічого спільного з Оота-сан.
— А тепер бувайте…
Кікудзі підвівся. Якби він не урвав розмови, то Тікако, мабуть, не так скоро відчепилася б від нього.
Лишившись на самоті, Кікудзі помітив, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп’янки. Він глибоко вдихнув повітря.
Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Тікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.
Зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.
Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як його наповнює гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тікако.
Знявши шапку, Кікудзі поволі простував назустріч вечірньому вітру, що хвилями пробігав по молодому листю.
Ще здалеку він помітив, що в тіні храмових воріт стоїть пані Оота.
Кікудзі озирнувся, гарячково думаючи, як би її обминути. Якщо видряпатися на будь-який пагорб обабіч дороги, то, напевно, можна було б вибратися з території храму, не проходячи через ворота…
Однак Кікудзі пішов прямо. Обличчя його напружилось.
Вдова поспішила йому назустріч, її щоки паленіли.
— Я вас чекала, хотіла ще раз побачити… Може, це й зухвало, але… я не могла інакше… Хтозна-коли ми ще зустрінемося.
— А де ж ваша донька?
— Фуміко пішла з подругою…
— А вона знає, що її мати чекає на мене? — спитав Кікудзі.
— Знає, — глянула йому прямо в вічі пані Оота.
— Мабуть, їй неприємно… Вона ніби й не сподівалася побачити мене на чайній церемонії. Мені аж стало жаль її…
Кікудзі підбирав слова так, щоб вони були й одвертими, й не дуже різкими.
Пані Оота щиро визнала:
— Так, їй було тяжко зустрітися з вами.
— Певно, тому, що вона настраждалася через мого батька.
Кікудзі хотів додати: "Так само, як і я через вас", — але стримався.
— Та що ви! Ваш батько завжди був лагідний до неї… Я хотіла б коли-небудь докладно розповісти вам про це… Щоправда, спочатку Фуміко цуралася його, хоч як батько намагався прихилити її до себе. Та от наприкінці війни, коли почастішали повітряні нальоти, її ставлення до батька раптом перемінилось. Не знаю, що з нею сталося, але несподівано вона почала піклуватися про нього… Роздобувала для нього і курятину, і свіжу рибу. А куди тільки не ходила по рис! Уявляєте, яка вона була відчайдушна, адже тоді людину на кожному кроці підстерігала смерть… Ваш батько не міг надивуватися, чому це вона раптом стала такою доброю. Та й я дивувалась тій переміні… Вкрай зворушена, я тільки дивилася на доньку й відчувала докори сумління…
Аж тепер Кікудзі збагнув, що в ті важкі часи благодійницею їхнього дому була Фуміко. Невже подарунки, які іноді несподівано приносив батько, роздобувала саме вона?
— Я й сама до пуття не збагну, чому Фуміко так різко перемінилася. Може, тому, що всім нам тоді загрожувала небезпека. А може, вона мене жаліла, тому так ревно доглядала вашого батька.
Очевидно, Фуміко бачила, як серед воєнних злигоднів її мати чіпляється за свою любов до батька Кікудзі. Без сумніву, вона багато пережила, якщо зуміла відійти від минулого — забути свого покійного батька — й перейнятися теперішньою материною долею.
— Ви помітили перстень на руці Фуміко?
— Ні.
— То подарунок вашого батька. Він нерідко йшов від нас додому й під час повітряної тривоги. Тоді Фуміко завжди його проводжала, і ніхто не міг її відрадити. Бо, мовляв, дорогою все може трапитися… Та одного разу вона не повернулася того ж вечора. Добре, думаю собі, якщо у вас заночувала… А раптом обоє загинули?.. Вранці вона прийшла, розповіла, що провела батька аж до воріт, а на зворотному шляху пересиділа ніч в якомусь бомбосховищі. Коли наступного разу ваш батько навідався до нас, то щиро подякував Фуміко й подарував на згадку про той випадок перстень… Їй, певно, було незручно вам його показувати.