І от тепер, після батькової смерті, та жінка, яку Тікако лаяла на всі заставки, з’явилася на чайну церемонію, та ще й не сама, а з донькою.
Кікудзі здригнувся, наче хтось обдав його холодною водою.
Навіть якщо повірити Тікако — мовляв, Оота-сан прийшла сьогодні без запросин, — то все одно не виключено, що після батькової смерті вони знайшли спільну мову. Напевно, Оота-сан водить свою доньку на уроки чайної церемонії в павільйоні Тікако… Ці здогади були для Кікудзі цілковитою несподіванкою.
— Якщо вам неприємно, я можу спровадити Оота-сан… — сказала Тікако, заглядаючи Кікудзі в очі.
— Мені байдуже. Та якщо вона сама здогадається піти, тим краще.
— Якби ж то вона була така догадлива, то вашому батькові й матері не довелося б зазнати стільки прикрощів.
— Кажете, вона прийшла з донькою?
Кікудзі ще жодного разу не бачив доньки Оота-сан.
"Прикро, що знайомство з дівчиною з журавлями має відбутися на очах Оота-сан… А ще гірше вперше зустрітися тут з її донькою", — подумав Кікудзі.
Надокучливий голос Тікако дратував, отож Кікудзі підвівся.
— В усякому разі, Оота-сан уже знає, що я тут. Не буду ж я тікати.
Він розсунув сьодзі поряд з токонома й, зайшовши в кімнату для чайної церемонії, сів на почесному місці.
Тікако поспішила за ним.
— Знайомтеся, Мітані-сан. Син покійного Мітані-сана, — офіційно відрекомендувала вона Кікудзі.
Кікудзі ще раз уклонився, потім підвів голову і побачив жінок.
Мабуть, він трохи збентежився, бо спочатку в його очах замерехтіли тільки яскраві кімоно, обличчя розпливалися.
Та коли Кікудзі опам’ятався, то побачив прямо перед собою пані Оота.
— О! — вигукнула вона. В її голосі вчувалася неприхована радість, яку, певно, помітили й присутні. — Ми так давно не бачилися! Пробачте, що я так довго не давала про себе знати.
Вона легенько смикнула доньку за рукав — мовляв, скоріше привітайся! Дівчина, мабуть, розгубилась, бо почервоніла й опустила очі.
Кікудзі здивувався: в поведінці пані Оота не було й крихти ворожості чи недоброзичливості. Здавалося, її переповнює радість. Видно, несподівана зустріч з Кікудзі її надзвичайно втішила. Її не обходило, що подумає про неї жіноче товариство.
Її донька сиділа мовчки, втупивши очі в підлогу.
Схаменувшись, пані Оота зашарілася, але не спускала лагідного, промовистого погляду з Кікудзі.
— Ви теж захоплюєтесь чайною церемонією?
— Ні, я в ній нічогісінько не тямлю.
— Невже? А я думала, у вас озветься батькова кров…
Мабуть, на пані Оота наринули спогади, бо очі в неї зволожіли.
Кікудзі бачив її востаннє на батьковому похороні.
За цих чотири роки пані Оота майже не змінилася.
Та ж сама біла довга шия, що не пасувала до округлих плечей, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і рот, і ніс здавалися Кікудзі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед.
Донька, видно, успадкувала від матері довгу шию і круглі плечі. Зате рот у неї був більший, ніж у матері, й міцно стулений. Це здалося Кікудзі дивним.
В очах, чорніших за материні, проглядав смуток.
Кинувши погляд на зотлілі вуглини у вогнищі, Тікако сказала:
— Інамура-сан, ви не могли б почастувати чаєм Мітані-сана? Здається, ваша черга ще не пройшла.
— Будь ласка.
Дівчина з журавлями на фуросікі підвелася.
Кікудзі помітив, що вона сиділа біля пані Оота. Однак, побачивши ту з донькою, він уже не наважувався глянути на цю дівчину.
Звелівши доньці Інамури подати чай, Тікако, видно, хотіла звернути на неї увагу Кікудзі.
Зупинившись перед чайником, дівчина обернулася до Тікако.
— А в якій чашці?
— Справді… — завагалася Тікако. — Може, в оцій орібе? Мені подарував її покійний Мітані-сан. Це його улюблена чашка.
Кікудзі добре пам’ятав чашку, яка зараз стояла перед дівчиною. Справді батько нею завжди користувався. А перейшла вона до нього від удови Оота.
Бідолашна пані Оота! Чи могла вона сподіватися, що чашка її покійного чоловіка перекочує від батька Кікудзі до… Тікако?
Кікудзі вразила бездушність Тікако.
Зрештою, і пані Оота не відзначалася особливою тактовністю.
На тлі заплутаного, невиразного минулого двох літніх жінок донька Інамури, що зосереджено готувала чай, видалася Кікудзі напрочуд гарною.
III
Дівчина з журавлями на фуросікі й не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.
Спокійно, без зайвої сором’язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.
Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.
— Ви, мабуть, пам’ятаєте її? — запитала Тікако.
— Начебто… — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.
— Пагінці папороті викликають у пам’яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору… Тепер вона, звичайно, трохи не по сезону, але для вас, Кікудзі-сан…
— Та що ви!.. Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько… В неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління в покоління від самого Рікю з епохи Момояма. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.
Чашка від пана Оота перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.
Цю чашку брали руки пані Оота і її доньки, Тікако й доньки Інамури, та й інших дівчат; її країв торкалися їхні губи.
— Я б теж хотіла випити з цієї чашки. Останнього разу я пила з іншої, — раптом сказала пані Оота.
Кікудзі її слова знову неприємно вразили: що з нею — з глузду з’їхала чи зовсім сорому позбулася?
На її доньку, що не сміла підвести очей, жаль було й дивитися.
Інамура приготувала чай і для пані Оота. Всі дивилися на дівчину. Вона, певно, не здогадувалася, які пристрасті вирують навколо чашки. Завченими рухами виконувала чайний обряд.
Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством.