— Багато. Можливо, широка довга накидка з чорного оксамиту, яку ви демонстрували. То могла б бути модель від Баленсьяґи!
Наташа обернулась і пильно глянула на мене:
— Вона і є від Баленсьяґи! Ви що, шпигун?
— Шпигун? Так мене ще ніхто не називав. І на яку країну я працюю?
— На іншу фірму. На наших конкурентів. Ви теж спеціалізуєтеся на моді? Інакше як би дізналися, що дизайнер накидки — Баленсьяґа?
— Наташо Петровно, — урочисто промовив я. — Присягаюся вам, що десять хвилин тому я нічогісінько не знав про Баленсьяґу. Я міг би навіть подумати, що це — марка автомобіля. Але той блідий чоловік вперше назвав мені це ім'я. Щоправда, він сказав, що моделі від Баленсьяґи більше сюди не потрапляють. Тому я й пожартував.
— І влучили просто в яблучко! Накидка справді від Баленсьяґи. Перевезена на бомбардувальнику. На "фортеці з крилами". Контрабандою.
— Прекрасне використання бомбардувальників. Якщо це ввійде в звичку, настане золотий вік.
— То ви таки не шпигун! Навіть шкода. Але з вами треба пильнувати. Ви все швидко схоплюєте. Випивки достатньо?
— Так, дякую.
Хтось її покликав.
— Після фотосесії поїдемо розважатися. В "Ель Марокко". Така традиція, — на ходу сказала вона. — Поїдете з нами?
Я не міг їй відповісти. Звісно, поїхати з ними я не міг. Для таких розваг у мене не було грошей. Пізніше доведеться їй пояснити. Не надто приємно. Але в мене ще було трохи часу. А поки — я плив за течією. Я не хотів думати ні про завтра, ні про наступну мить. Смаглява манекенниця, яку щойно фотографували у довгому суконному пальті кольору зеленої пляшки, скинула його, щоб надягнути інше. Під пальтом була сама лише білизна. Нікого це не дивувало — всі бачать тут таке день у день, до того ж серед чоловіків тут були гомосексуалісти. Смаглявка була дуже вродлива, поводилася невимушено, з неквапливою впевненістю жінки, яка знає про свої майбутні перемоги і які для неї нічого не означають. Я бачив, як переодягалася Наташа Петровна. Світла, висока і струнка; її шкіра нагадувала місячне сяйво і переливалася перламутром. Вона не належала до типу жінок, які мені подобалися. Моїм типом була радше смаглява манекенниця на ім'я Соня… Я не надто усвідомлював свої думки, вони розпливалися, і я геть не хотів, щоб вони перетворювалися на бажання та асоціації. Але найбільше радів із того, що я не в готелі. Щоправда, трохи дивувало, що я бачив цих незнайомих жінок у найрізноманітніших позах; складалося враження, наче ми вже давно знайомі. Усе здавалося картинкою, на якій багатьма шарами оліфи покрито основний колір, який, хоч його вже майже не видно, все одно слабко відсвічує і поширює навколо тепло.
Коли одяг знову запакували в картон, я сказав Наташі Петровні, що не можу піти з нею в "Ель Марокко", бо чув, що це найкращий нічний клуб Нью-Йорка.
— То чому ж тоді не можете? — здивувалася вона.
— Бо не маю грошей.
— От дурник! Та нас же всіх запрошено! Думаєте, я б змусила вас платити?
Вона хрипко, як завжди, засміялася. Хоч той сміх і нагадав мені сміх жиголо, раптом виникло приємне відчуття, що я перебуваю серед спільників.
— А хіба вам не потрібно спершу повернути прикраси?
— Завтра. Про це подбає журнал. А тепер ходімо пити шампанське.
Я більше не протестував. Несподівано мені вдалося прожити цей день у всій його багатогранності — починаючи від іронії та закінчуючи простою вдячністю. Я навіть не здивувався, коли ми опинилися в одному з окремих залів "Ель Марокко", де якийсь віденець співав німецьких пісень, не зважаючи на те, що Америка і Німеччина перебували у стані війни. Я розумів, що у Німеччині це було б неможливо. У тому клубі сиділи навіть американські офіцери. Здавалося, що я натрапив на оазу серед безмежної пустелі. Час до часу перераховував п'ятдесят доларів у своїй кишені і готувався за необхідності їх віддати, але ніхто про це й не згадував. Я думав, що саме таке і має бути мирне життя, життя, якого я ніколи не знав, безтурботність, якої я ніколи досі не відчував; я розмірковував про це без заздрості. Просто радів, що це існує. Я сидів серед чужих людей, які були мені ближчі й приємніші за тих, кого я чудово знав; біля мене була вродлива жінка, її взята напрокат діадема виблискувала у світлі свічок, а я був, мов жалюгідний паразит із келихом чужого шампанського, і мені здавалося, що це я на один вечір узяв напрокат чуже життя, яке завтра доведеться повернути.
7
— Вас нескладно буде влаштувати в якийсь художній салон, — сказав Льові-старший. — У цьому сенсі війна вам на руку. Зараз бракує робочої сили.
— У мене таке враження, що я вже переміг у цій війні, — відповів я сердито. — Звідусіль тільки й чую, скільки вона дає мені переваг.
— А хіба ні? — Мечем підробленої статуетки святого Міхаеля Льові почухав лисину. — Якби не війна, ви б тут не опинилися.
— Ваша правда. Але якби не було війни, німці не окупували б Францію.
— Невже вам не подобається тут більше, ніж у Франції?
— Містере Льові, ці запитання не мають сенсу. В обох країнах я почуваюся паразитом.
Обличчя Льові засяяло.
— Ось воно! Паразит! Дуже влучно! Саме це я і хотів вам пояснити. З вашим статусом вас неможливо влаштувати на постійне місце роботи у жодну галерею. Маєте знайти роботу, схожу до тієї, що ви її мали в нас. Словом, працювати нелегально. І я вже говорив із людиною, яка могла б вам допомогти. Але він — паразит. Багатий паразит. А ще антиквар. Продає картини. Але все одно паразит!
— Він торгує фальшивими картинами?
— Боронь Боже! — Льові відклав несправжнього святого Міхаеля і вмостився у відреставрований флорентійський фотель часів Саванароли, автентичною там залишилася тільки верхня частина.
— Торгівля витворами мистецтва — це ремесло для людей із нечистим сумлінням, — почав він свою лекцію. — Ми заробляємо гроші, що їх би мав заробити сам митець. До того ж отримуємо завжди набагато більше, ніж колись заплатили йому. Коли йдеться про антикваріат чи предмети ужиткового мистецтва, все не так іще погано. Гірше, коли перед нами постає "чисте мистецтво". От тільки пригадайте Ван Ґоґа. За все життя йому не вдалося продати жодної картини, і він завжди жив у голоді та холоді, а тепер торговці наживають на його полотнах цілі статки. І так було завжди. Митець голодує, а торговець купує палаци.