— Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше — нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони — трохи богема.
Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти — що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.
— Поїдемо на таксі? — спитав я перед виходом.
Вона засміялася.
— У готелі "Ройбен" не беруть таксі. Це я ще пам'ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?
— Я цього не знаю.
— Ніколи про це не думали?
— Ні, ніколи, — зізнався я. — Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.
— Тоді на вас чекає ще багато цікавого, — відповіла Наташа Петровна.
Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.
Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом опинився в якомусь кріслі, осторонь від усієї метушні — про мене забули.
Зате переді мною розгорнулася не бачена досі картинка. Розпаковували велетенські картонні коробки з сукнями, несли їх за ширми, а тоді приносили назад. Почалися палкі суперечки, з чого починати фотосесію. Крім Наташі Петровни там були ще дві манекенниці, блондинка і брюнетка, дуже вродливі, у сріблястих черевичках на високих підборах.
— Спершу пальта, — заявила енергійна дама.
— Ні, спочатку вечірні сукні, — запротестував фотограф, світловолосий худорлявий чоловік із золотим ланцюжком на зап'ясті. — Інакше вони зімнуться.
— Та їх же не потрібно вдягати під пальта. А плащі маємо повернути якнайшвидше. Особливо — хутряні манто. Фірма вже чекає на них.
— Добре! Почнемо з хутра!
Потім розгорілася чергова дискусія, як саме потрібно фотографувати. Я вслухався, але нічого не міг уторопати. Радісне збудження та запал, із яким кожен наполягав на своєму, нагадували сценічну постановку. Я так само уявляв собі "Сон літньої ночі" чи музичну комедію у стилі рококо, скажімо "Кавалер троянд" або фарс Нестроя. Але тут усі все сприймали серйозно. Говорили схвильовано та пристрасно, тому все, що відбувалося, дивовижним чином нагадувало балет і здавалося цілком нереальним. Здавалося, будь-якої миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.
— Добре! — крикнув Нікі. — Ще раз, darling.
Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.
— А тепер — Наташа, — пролунав чийсь голос. — У каракулевій шубі.
Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.
— Ідеально! — крикнув Нікі. — Стій, як стоїш!
Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:
— Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.
Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.
— Увага! — вигукнув Нікі.
Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.
— Добре, — сказав Нікі. — А тепер розкрий поли!
Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.
— Так і тримай! — гукнув Нікі. — Ти схожа на метелика "Павичеве око". Молодець!
— Вам тут подобається? — спитав хтось поруч.
Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.
— Страшенно, — відповів я щиро.
— У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр'є. На жаль, триває війна, — тихо зітхнув чоловік. — Але Майнбогер і Валентин теж нічогенькі. Як вважаєте?
— Чистісінька правда, — погодився я, не маючи зеленої гадки, про що йдеться.
— Сподіваюся, скоро все закінчиться і ми знову матимемо першокласні матеріали. Цей ліонський шовк…
Його хтось покликав, і він пішов. Причина, що змушувала його нарікати на війну, мені зовсім не видалася смішною, навпаки: тут вона була добре вмотивована і логічна.
Тепер фотографували вечірні сукні. Переді мною раптом виникла Наташа Петровна. На ній була біла довга і вузька сукня з глибоким викотом.
— Знудьгувалися?
— Ні, навпаки, — збентежено відповів я і пильно глянув на неї. — У мене вже навіть починаються невинні галюцинації. От, наприклад, здається, що я сьогодні вже бачив діадему, яка прикрашає зараз вашу голову: на вітрині ювелірної крамнички "Ван Кліф і Арпельс". Це ж просто неможливо.
Наташа розсміялася:
— А ви спостережливий!
— То це справді та діадема?
— Так. Її взяв напрокат журнал, для якого ми робимо фотографії. Ви ж не подумали, що я її купила?
— Та Бог його знає! Сьогодні вночі мені здається можливим усе. Я зроду-віку не бачив стільки суконь та шуб.
— Що вам сподобалося найбільше?