Прийшли привиди від неї, тіні їх блукають в душі. Журно дзвонять дзвіночки, дитячі пісні розсипають в повітрі — і привітно усміхається їм ліс.
Се панна Ія з могили встала і кличе його до себе. І голос її, такий владний, болісною тугою вабить його.
Ну, хутчій тікайте, зорі, сині смуги снігів, темні віти дерев.
Зустріли його в домі Пташинського спокійно і трохи здивовано. І здавалось, що і ті струмки морозу, що увірвались разом з ним в покої, і він сам сколихнули на хвилину замертвілий спокій життя, а потім і самі засоромились і полохливо сховались в застиглих темних куточках.
І тільки сама наймолодша в домі — Нінусь, вся в легко-блакитному вбранні, привітливо і зацікавлено усміхнулась. Буйна радість світилась в очах її, і рвалась Нінусь звідси, з німих кутків, на широкі простори життя.
В пані Пташинської був параліч ніг, і вона повсякчас лежала в покоях і тихо стогнала. А їй співчував старий зігнутий Пташинський — у нього була безліч хвороб, і все життя складалось з слідкування за ними. Вони були живими істотами в Пташинського, і він приязно, з легким докором розмовляв з ними, час від часу шануючи їх ліками. І в цьому полягав увесь інтерес і насолода життя його.
І всі речі в домі, давнім порохом вкриті, пильно і уважно зберегли в собі скорботні таємниці покоїв. Тільки тверді кроки і свіжий юний голос Нінусі дзвінко порушали холодний морок темних просторих кімнат.
А туманним ранком долітав з саду співучий крик собак. Десь під кущем знайшли вони зайця і завзято гнали його по саду. Там ішла своя буйна бадьора боротьба первісно-радісного життя. І голоси їхні свіжими мелодіями вливалися в кімнати. Очі Нінусі проймались юним вогнем, і вона довго, припавши до вікна, слідкувала за собаками.
— Знаєте, так досадно. Маємо таких добрих собак, і нікому ходити на полювання. Так от, як знімуться самі з нудьги і почнуть ганяти зайця. Співак! Співак! Завертай його, — кричала вона, захоплюючись гонкою. — Коли б була компанія, з якою б охотою я пішла на полювання. А ви, Стась, не хочете піти?..
— Ні, Нінусь, чомусь не хочеться. Тяжко бачити кров.
— Сумуєте все, — з докором говорила Нінусь, — все одно не поможеться. Ієчка не встане вже. І ніколи не повернеться, не забудеться те, що сталось. Боже, як все се тяжко! Живеш, як в труні якій! Татусь з мамою після того не живуть. Наче залізли в могилу і там вештаються. Ой, як все се гнітить, як гнітить! Хочеться вирватись звідціль і втекти кудись далеко-далеко.
— Ну то й тікайте, Нінусь. Ви ще така юна. Беріть життя, сяйво його, фарби. Чого вам тут вмирати?
— Не можу, Стасю. Рідних жалко. Коли кину їх, то се вже буде занадто. Ні, не можу, не можу! Хай краще так доживають.
Якусь хвилину помовчала.
— А ви чого, Стасю, сюди приїхали? Адже все скінчилось?
— Не можу, Нінусь, бути там. Все переплуталось, все померкло. Хотів творить радість людям, сонячною піснею співати їм, а в самого ніч, глупа осіння ніч.
— Бідний Стасю! І невже не подолаєте себе?
— Ні, Нінусь. Якимись глибокими нитками тягне сюди. Сиджу в себе і чую, як кличе Ія таким ласкавим, таким щирим голосом: "Стасю, Стасю!". "Боже, — думаю, — найрідніший друг, безмірно близький. Ти у мене єдиний". Махнув на все і приїхав сюди.
— А Ієчка так дбала про вас. Кожного ранку отут грала на роялі. Се вам посилала вона свої радості. І пісні її були світлі, такі чисті.
— Нінусь, Нінусь, золотко, не треба сього! Або ні, краще говоріть, говоріть. Я буду слухати. Все рівно. Хай болить. Хай тягне там. Знаєте, я вже не можу жити без болю. Коли він втихає, мені здається, що чогось у мене не вистачає. Як п’яниця. Так ближче я відчуваю Ію.
— Хочете, Стасю, я заграю що-небудь? Я пригадаю, що Ія грала.
— Грайте, Нінусь.
Грала Нінусь світлі мелодії, але кожен звук бренів тоскно, і в сполучених хвилях лилась якась глибоко— скорботна пісня. Наче встала з могили сама Ія і посилає в сих незрозумілих формах свої почуття. І силиться Стась розгадати їх — то радіє, впіймавши знайомі звуки, і в напружній увазі спішить за неясними містами.
Тихо одіходили дні темні й суморочні. А вночі бродили в покоях шорохи таємні. Коли-не-коли були чутні звуки рояля. Певне, Ія ходить. Вийшла з могили і пригадує старі часи земного життя. Пробує грати на роялі, але не осилять пальці клавішів. Цілує речі, щось шепоче їм. Останки життя забирає від них, зоставляючи лише печаль смерті.
— Іє, Іє! Золотострунна моя, ласкава моя! Іє! Іє! — в несамовитій тузі кричить Стась. І чуло й насторожено прислухається тиша кімнат до криків його. І полохливо зникають шорохи таємні.
І тоді ясно встає вона, смугла й темноволоса, з чорними, м’якою ласкою освітленими очима. І кожен рух тихою радістю бренить в серці Стася.
А в душі встають чадними туманами грізні болі — спомини.
Се було більше року тому назад.
На зеленім полі клала осінь фарби, павутинами снувала ясно-рожеві смуги, тихим сумом бреніла.
А коли вставали тумани, густими пучками слалося сонце на землі, і в далекім просвіті алеї довго блукала темна постать її.
Тихі, задумливі кроки її м’яким шорохом слались в повітрі. Глибокий сум точив свою музику, а очі в болісній розпуці спинялись на ясно-рожевих смугах дерев. Наче втіхи й заспокоєння шукали.
А в вечірню пору спускалась густоворожа темрява, і з далеких обріїв повільно вставали світлі зірниці. Котилися грізні хвилі страшної руйнуючої помсти, і щовечора більш і більш наближались вони, і вузенькі язички полум’я радісно бавились і коливались в полохливій тиші ночі.
Стискалося серце в болісній тузі, і здавалось, нема куточка на землі, куди можна було б сховатись, в маленький клубочок зобгнутись і так застигнути непорушно. А хвиля наближалась, і чимдалі ясніш вставали довгі гоготливі язики полум’я, і тремтячі тіні густими табунами тікали в просторінь.
І тоді ясно ставало, що не можна втекти від неї, в дикім страшнім хаосі все зруйнує вона, всі куточки вимете і злиже. А стиснуте серце тужно боліло і здавалось без кінця маленьким.
І ось раптом сталось. Тихо плутались тіні, з тихих шорохів танки сплітались, одноманітно-байдуже стукав годинник.
Дикий грубий галас увірвався в двір, а через хвилину крізь щілини віконниць світлі смуги тремтячого полум’я послалися в домі.