— Звідкіля ти? — дуже здивувався сотенний командир.
— Вернувся в лави, ваше благородіє.
Вийшовши від сотника, 'Григорій побачив чотового урядника.
— Кінь мій? Гнідий де?
— Він, братіку, цілий. Ми піймали його ,там же, скоро вирядили австрійців. А ти як? Ми ж тебе царством небесним поминали.
— Похопилися, — посміхнувся Григорій.
Витяг з наказу.
"За рятування командира 9-го драгунського полку підполковника Густава Грозберга козак 12-го донського козацького полку Мелехов Григорій промований у прйказні і представляється на нагороду георгієвськнм хрестом 4-го ступеня".
Сотня простояла в місті Кам'янка-Струмилове дві добі, вночі ладналися виступати. Григорій розшукав кватиру козаків своєї чоти, пішов провідати коня. В саквах бракувало пари білизни, рушника.
— З-перед очей украли, Григорію, — винувато признався Кошовий Михайло, під опікою якого був кінь. — Піхоти нагнали в цей двір силу-силенну, піхота вкрала-.
— Чорт з ними, хай користуються. Мені б от голову перев'язати, завій промок.
— Візьми мій рушник.
До шопи, де відбувалась ця розмова, зайшов Чубатий. Він простяг Григорієві руку, мов би між ними нічого й не було.
— А, Мелехов! Ти живий, неборак?
— Наполовину.
— Чого ж у крові, утрись.
— Утруся, встигну.
'— Дай гляну, як тебе приголубили.
Чубатий силком нахилив голову Григорія, хмикнув носом.
— На що дався волосся простригати? Ач спотворили як!.. Лікарі тебе викурують к чорту, дай но я полікую.
Не питаючи згоди, він дістав з ладівниці патрон, вивернув кулю і на чорну долоню висипав чорний порох.
. — Дістань, Михайло, павутиння.
Кошовий кінцем шаблі дістав зі зрубу клоччуватий жмуток павутиння. Вістрям цієї ж шаблі Чубатий викопав грудку землі і, змішавши її з павутинням та порохом, довго жував. Густою тягучою масою він щільно замазав кровоточиву рану на голові Григорія, усміхнувся.
-— За три дні як рукою зніме. Бач, тобою клопочуся, а ти... мало не застрелив.
— За клопоти спасибі, а вбив би тебе — одним гріхом на душі менше б стало.
— Який ти простий, хлопче.
— Який є. Що там на голові в мене?
— —У чверть зарубка. Це тобі на спогад.
— Не забуду.
— І хотів би, та не забудеш; палаші австрійці ,не гострять, тупим тебе хвиснув, тепер на все життя пухлий шрам буде.
— Щастя твоє, Грицьку, поковзом пішло, а то б закопали в чужій землі, — усміхнувся Кошовий.
— Куди ж я кашкета діну?
Ґрицько розгублено крутив у руках кашкета з розрубаним закривавленим верхом.
— Кинь його, собаки з'їдять.
— Хлопці, їсти принесли, наскакуй!—Гукнули з дверей будинку.
Козаки вийшли з шопи. Услід Григорієві, косячи вивернутим оком, заіржав Гнідий.
— Він за тобою нудьгував, Григорію! — Кошовий кинув на коня. — Я дивом дивувався, не їсть і такечки потихеньку ігогокає.
— Я як ліз звідти, його все кликав, — відвертаючись глухо говорив Григорій, — думав — він не піде від мене, а піймати його важко, не дасться він чужим.
— Правда, ми його насилу взяли. Арканом накинули.
— Кінь добрий, братів кінь, Петрів, — Григорій відвертався, ховав зворушені очі.
Вони увійшли до будинку. В передній кімнаті на підлозі, на скинутому з ліжка спружиновому матраці хропів Єгор Жарков. Неймовірне безладдя мовчазно говорило про те, що хазяї залишили дім спішно. Череп'я битого посуду, подерті папери, книжки, залиті медом, клапті суконної матерії, дитячі іграшки, старе взуття, розсипане борошно,—все в жахливому, безладді валялося на підлозі, кричало про розгром.
Розчистивши місце, тут же обідали Грошов Омелян і Прохір Зиков. Зиков, побачивши Григорія, вивалив телячо-ласкаві очі.
— Грицьку! Звідкиля ти взявся?
— З того світу.
— Ти йому, побіжи, принеси борщу. Чого очі на лоб вилупив? — крикнув Чубатий.
— Зараз. Кухня тутечки, в завулку.
Прохір, прожовуючи шматок, метнувся на двір.
На його місце стомлено присів Григорій.
— Я вже й не пам'ятаю, коли їв, — посміхнувся він винувато.
Містом сунули частини третього корпусу. Вузькі вулиці забивала піхота, загачувала безліч, обозів кавалерійських частин, на перехрестях — тиск, крізь зачинені двері заходив гуркіт руху. Незабаром з'явився Прохір з-казанком борщу і торбою гречаної каші.
— Кашу куди висипати?
А он кастрюля з ручкою, — посунув Грошов від вікна нічну посудину, не знаючи її призначення.
— Вона смердить, каструля твоя, — скривився Прохір.
— Нічого. Хоч кисло, хоч прісно, вали все вмісто.
Прохір вивернув над посудом торбу, густа добра каша впала грудкою, по боках її бурштиновою крайкою виступило масло. їли бесідуючи. Слинячи масну пляму на своїй линялій випусці, Прохір розказував:
— Тут поруч з нашим двором стоїть батарея кінно-гірського дивізіону, маштаків вигодовують. Ферверкер їхній у газеті читав, що союзники німців, що називається,— вщент. "
— От не захопив ти, Мелехов, а ми ж подяку вранці діставали,—мурчав Чубатий, рухаючи набитим кашею ротом..
— Від кого?
— Начальник дивізії, генерал-лейтенант фон-Дівід огляд нам робив і подяку висловлював за те, що угорських гусарів збили і визволили свою батарею. Вони ж гармати мало не забрали. "Молодці козаки, — каже, — цар і батьківщина про вас не забудуть."
— Он як!
На вулиці сухо цмокнув постріл-другий, розкотисто бри-скнули кулеметні дрібушки.
— Ви-хо-дь! — гаркнули коло воріт.
Покидавши ложки, козаки вискочили на двір. Над ними низько і плавно кружляв літак. Гуркотливе рокотання його звучало загрозливо.
— Падай під плоти. Бомби зараз почне кидати, поруч бо батарея! — крикнув Чубатий.
— 'Єгорку збудіть! Уб'є його на м'якому матраці!
— Рушниці давай! с '
Чубатий старанно ціляючись, стріляв просто з ґанку. Вулицею бігли, чогось пригинаючись, салдати. В сусідньому дворі чути було кінський вереск й гостру команду. Вистрілявши обійму, Григорій глянув через паркан: там метушились номери, закочуючи гармати під шопу. Мружачись від колючої синяви неба,— Григорій глянув на птаха, що рокочучи знижувався; звідти тієї хвилини щось враз упала і гостро блиснуло в смузі соняшного'променя. Страшенний гуркіт струснув будиночок і козаків, що тулились до ґанку; на сусідньому дворі передсмертним вереском захлинувся кінь. Гострий сірчаний запах гару принесло з-за тину.
— Ховайся! — крикнув Чубатий, збігаючи з ґанку.