— Я командир полку, — відповів він на запитання і, вислухавши про те, що сотник має за честь з'явитися під його °РУДУ> Імовчки, відрухом руки, запросив його до кімнати. Вже зачиняючи двері за собою, він поправив волосся жестом безкрайньої втоми, сказав м'яким монотонним голосом:
— Мені вчора переказали про це з штабу бригади. Прошу сідати.
Він розпитував Листницького про попередню службу, про столичні новини, про дорогу; і за весь час короткої їх розмови і разу не підняв на бесідника обтяжені якоюсь великою, втомою очі.
"Певне дісталось йому на фронті. Вигляд у нього смертельно втомленого", — співчуваючи подумав сотник, розглядаючи високе розумне чоло йолковника.
Але той, мов заперечуючи, ефесом шаблі почухав перенісся, сказав:
— Підіть, сотнику, познайомтесь з офіцерами; я, бачте,, не спав три ночі. В цих нетрях нам, крім карт та пияцтва , нічого робити.
Листницький, козиряючи, ховав у посмішці тяжку зневагу. Він пішов, неприязно згадуючи зустріч, іронізуючи з тієї пошани, яку мимоволі навіяли на нього стомлений вигляд і шрам на широкому підборідді полковника.
Дивізія дістала завдання форсувати річку Стир і коло Ловищів вийти у вороже запілля.
Листницький за кілька днів зжився з офіцерським складом полку; його швидко втягла бойова обстанова, витравляючи прижитий у душі затишок і мирну дрімоту.
Операцію з форсуванням річки дивізія виконала блискуче. Вона вдарила з лівого флянгу на значну групу ворожого війська і вийшла в його запілля. Під Ловищами австрійці, за допомогою * мадярської кавалерії, намагались перейти у контр-наступ, але козацькі батареї позмітали їх шрапнеллю, розвернуті мадярські ескадрони відступали в безладді, і їх знищували фланговим кулементим . вогнем, переслідували козаки.
Листницький з полком ходив у контр-атаку, дивізіон насідав на ворога, що відступав'. Третя чота, якою командував Листницький, втратила одного козака забитого і чотирьох поранених. З зовнішнім спокоєм сотник проїхав повз Лощонова, він намагався не слухати його хрипкого низького голосу. Лощонов — молодий горбоносий козак Краснокутської станиці — лежав придавлений забитим конем, що навалився на нього. Він був поранений у плече, і лежав, тихо щирячись, просив козаків, що проїздили повз нього:
— Братця, не кидайте! Звільніть, братіки...
Низький, викресаний мукою голос, лунав тьмяно, та не було в збентежених серцях козаків жалости, а коли й була, то воля, не даючи їй просочуватись, м'яла і давила непослабно. Чбта п'ять хвилин їхала ступою, даючи передихнути коням, що аж захрапли скакавши. За півберстви від них тікали в безладі ескадрони мадяр. Поміж їхніми гарними бланеними куртками мережились синьо-сірі мундири піхоти. Гребнем сунув австрійський обоз, над ним прощально змахували молочні димки шрапнелі. Звідкілясь з лівого боку на обоз перебіжним вогнем стріляла батарея. Грімкий гуркіт стелився понад полем, збуджуючй в ближньому лісі багатоголосі виляски.
Військовий старшина Сафронов, що вів дивізіон, скомандував "риссю" і три сотні, розсипаючись, витягуючись, рушили підтюпцем. Коні під вершниками похитувались, жовто-рожевими квітами падала з них піна.
Цю ніч ночували в маленькому сельці:
Дванадцятеро офіцерів полку тіснились в одній халупі. Розбиті втомою, голодні полягали спати. Близько півночі приїхала польова кухня. Хорунжий Чубов приніс казанок борщу, жирний його аромат збудив офіцерів і на чверть
години опухлі від сну офіцери їли жадібно, без розмов, надолужували два загублені в боях дні. Після пізнього обіду пропав сон. Офіцери, обтяжені їжею, лежали . на бурках, на соломі, курили.
Підосавул Калмиков, маленький, круглий офіцер, що носив не тільки в прізвищі, а й на обличчі ознаки монгольської раси, говорив, різко жестикулюючи:
— Це війна не для мене. Я запізнився народитись сторіччя на чотири. Знаєш, Петре, — говорив він, звертаючись до сотника Терсинцева, — я не доживу до кінця цієї війни.
—— Облиш хіромантію, — басовито хрипнув той з-під бурки.
— Ніякої хіромантії. Це мені суджено. В мене атавизм і я, їйбогу, тут зайвий. Коли ми сьогодні йшли під вогнем, я тремтів від люті. Не терплю, коли не бачу ворога. Це гидке почуття рівносильне із страхом. На тебе б'ють на віддалі кількох верстов, а ти їдеш конем, мов дудакх) степом під мислівським прицілом.
— Я дивився в Купалці австрійську гавбицю, хто з вас бачив, панове ? — спитав осавул Отаманчуков, злизуючи з рудих, підстрижених по-англійськи вусів, крихти м'ясних консервів.
— Чудово. Прицільна камера, весь механізм — верх досконалосте,— захоплено зазначив хорунжий Чубов, що встиг уже випорожнити другий казанок борщу.
— Я бачив, але про свої вражіння мовчу. Профан в артилерії. По-моєму, гармата, як гармата, — горласта.
— Заздрю тим, що —свого часу воювали первісним способом,— вів далі Калмиков, тепер уже звертаючись до Лист-ницького.—В чесному бої врубатись у ворога і шаблею розтяти людину навпіл — оце я розумію, а то чортзнащо.
— В майбутніх війнах роля кавалерії зведеться до нуля.
— Певніше, і її самої не буде.
— Ну, це ми ще побачимо.
— Поза всякими сумнівами.
— Слухай, Терсинцев, не можна ж людину замінити машиною. Це вже надто.
— Я не про людину говорю, а про коня. Мотоцикл або автомобіль його заступлять.
— Уявляю, автомобільний ескадрон.
— Дурниця, — загарячився Калмиков: — кінь ще послужить арміям. Абсурдна фантазія. Що буде через двісті-триста років ми не знаємо, а тепер, в кожному разі, кіннота...
— Що ти чинитимеш, Дмитре Донський, коли траншеї оперіжуть фронт? А? Ну, відповідай!
!) Дуда к—друхва.
— Прорив, наскок, рейд у далеке запілля ворога, — от робота кавалерії.
— Дурниці.
— Ну, там подивимось, панове.
— Спімо краще.
— Слухайте, покиньте сперечатись, годі вже, інші б© спати хочуть.
Суперечка згасала. Хтось під буркою хропів і висвистував. Листницький, що не брав участи в розмові, лежав горілиць, вдихаючи пряний запах постеленої житньої соломи. Калмиков христячись ліг з ним поруч.
— Ви поговоріть, сотнику, з охотником Бунчуком. Він у вашій чоті. Цікавий хлопець.
— Чим? — спитав Листницький, повертаючись до Калми-кова спиною.
— Зрусілий козак. Жив у Москві. Звичайний робітник, але тямущий у всіх цих питаннях. Бувалий чоловік і прекрасний кулеметник.