Чубатий звів на Григорія ледяні очі.
— Я-а-ак? — Григорій помалу підводився, мацав коло себе тремтячими руками.
— Не лізь, куди не треба! Зрозумів, а? Не лізь! — знов суворо переказав Чубатий. Схопивши за ремінь Гвинтівку,. Григорій ураз скинув її до плеча. Палець його тіпався не натрапляючи на цинґель, дивно кривилося побуріле обличчя.
— Ну-нну! — загрозливо скрикнув урядник, підбігаючи до Григорія.
Штовхан попередив постріл, і куля, збиваючи чатиння з сосен, заспівала протяжно, тонко.
— Що ж це! — ахнув Кошовий.
Силантьєв, як сидів з роззявленим ротом, так І залишився. Урядник, штовхаючи Григорія в груди, видирав у нього гвинтівку. 'іільки Чубатий не змінив позу: він усе стояв, вільно, відставивши ногу, держався лівою рукою за пасок.
— Стріляй ще.
— Уб'ю!.. — кинувся до нього Григорій. ,
— Та ви що?.. Як це?... Під суд, під розстріл хочете?"
Кидай зброю!.. — зарепетував урядник і, відштовхнувши Григорія, став між ними, хрестом розкинувши руки.
— Брешеш, не вб'єш! — стримано сміявся Чубатий, по-дригуючи відставленою ногою.
Поворітьма, вже смерком, Григорій перший помітив на про-, сіці труп зарубаного. Він підскакав, випереджуючи інших, стримуючи коня, вдивився: на кучерявому мосі, далеко відкинувши вивернуту руку, ниць, занурившись обличчям у мох, лежав зарубаний. На траві тьм'яно, осіннім листком, жовтіла долоня. Жахливий удар, нанесений, певне, ззаду, розклинив австрійця надвоє, від плеча навскоси до поперека.
— Утяв він його... — глухо промовив урядник, проїжджаючи, перелякано косячись.на біляві кудли'забитого, що никло стирчали на покривленій голові.
Козаки їхали мовчки аж до місця, де стояла сотня. Густішали сутінки. Чорні баранці хмар гнав з заходу вітрець. Відкілясь з болота підпоцзав прісций запах мочарів, іржавої вогкости, гнилі; гудів бугай. Дрімотну тишу порушував брязкіт кінської збруї, випадковий стук шаблі об стремена, хруст хвої під копитами коней. Над просікою мерхли на стовбурах сосен темноруді сліди опочилого сонця. Чубатий часто курив. Тліючи, вогник освітлював його товсті, з опуклими чорними нігтями пальці, що цупко кігтили цигарку.
Хмара спливала над лісом, підкреслюючи, згущаючи кинуті на землю линялі невимовно сумні барви вечора.
, XIII
Операція здобуття міста почалась з самого ранку. Піхотні частини, маючи на крилах і в резерві кавалерію, мали наступати від лісу на світанку. Десь сталася плутанина: два полки піхоти не прийшли вчасно; 211-й стрілецький полк дістав наказа перекинутися на лівий фланг; під час обходу, що розпочав інший полк, його обстріляла своя ж батарея; творилося безглуздя; пагубна плутанина нівечила пляни, і наступ погрожав закінчитись коли не розгромом тих, що наступали, то у всякому разі, невдачею. Поки переміщалася піхота, і визволяли гармаші запряги і гармати, з чийогось наказу втручені вночі в болото, 11-та дивізія пішла в наступ. Лісиста й багниста місцевість не дозволяла атакувати супротивника широким фронтом, на деяких ділянках ескадронам нашої кавалерії доводилося йти в атаку чотами. Четверту і п'яту сотні 12-го полку відведено в резерв, інші вже втягнулись у хвилю наступу і до резервних сотень за чверть години донесло гук і тріскотливе рвуче виття:
"Ррра-а-а-а — р-а-а-а--а — ррр-а-а!.." *
— Рушили наші! .
— Пішли.
— Кулемет як частить.
— Наших, мабуть, викошує.
— Замовкли, а?
— Добираються, значить.
— Зараз і ми посунемо, — уривчасто переговорювались козаки.
Сотні стояли на лісній галявині. Круті сосни тиснули зір. Мимо, мало не ристю, пройшла рота салдатів. Молодецький затягнутий фельдфебель відстав, пропускаючи сотні шереги,, крикнув хрипасто:
— Не мни шереги!
Рота протупотіла, брязкаючи манерками, і зникла за молодим вільшняком.
Зовсім здалеку, з-за лісистого вибою, віддаляючись знову* гриплив ослабілий переливний крик: — Р-р-а-а-а — а — урр-ррра-а-! А-а-а!.." — і зразу, мов урваний, крик ущух.! Густа, нудна нависла тиша.
— Ось коли дістались!
— Ламають один одного.... Січуться!..
Всі напружено прислухалися, але тиша стояла непрониклива. На правому фланзі громила наших австрійська артилерія і часто строчили кулемети.
Мелехов Григорій оглядав чоту. Козаки нервували, коні непокоїлись, неначе ґедзь жалив. Чубатий, повісивши на луку, кашкет, витирав сизу, пітну лисину, поруч Григорія жадібно напивався махорняним димом Михась Кошовий. Усе навколо було яскраве й перебільшено-реальне — так буває, коли не спиш цілу ніч.
Сотні простояли в резерві години зо три. Стрілянина вщухала і наростала з новою силою. Над ними прострекотав і зробив кілька кругів чийсь аероплян. Він кружляв на неприступній височині і полетів на схід, забираючи все вище; під ним у блакитному плесі спалахнули молочні димки шрапнельних вибухів, били з зенітки.
Резерв увели в бій опівдні. Вже викурили увесь запас махорки, і люди знудьгувались чекаючи, коли це прискакав ордйнарець-гусарин. Зараз же командир четвертої сотні вивів сотню на просіку і повів кудись у бік (Григорієві здавалося, що їдуть вони назад). Хвилин двадцять їхали хащами, зім'явши шик. До них все ближче підповзали звуки бою; десь недалечко, ззаду перебіжним вогнем садила батарея; 'над ними з клекотом і скреготом, перемагаючи опір повітря, пролітали набої. Сотня, розчленена блуканням по лісі, в безладді висипала, на чисте. За півверстви від них на узліссі угорські гусари рубали прислугу російської батареї.
— Сотня, ладнайсь!
Не встигли вишикуватися:
— Сотня, шаблі до бою, в атаку марш — марш!
Блакитна злива клинків. Сотня, прискорюючи ристь, перейшла на чвал.'
Коло запряжки крайньої гармати метушилося чоловіка з шість угорських гусарів. Один з них тягнув за повід зно-ровілих коней; другий бив їх палашем, інші спішені, намагались зрушити гармату, допомагали, вчепившись за спиці коліс. Осторонь на куцохвостій, шоколядної масти кобилиці гарцював офіцер. Він порядкував. Угорці побачили козаків і, кинувши гармату, поскакали.
"О-так, о-так, о-так." в думці лічив Григорій кінські стрибки. Нога його на мить загубила стремено і він, почуваючи свою хистку поставу на сідлі, ловив стремено з внутрішнім жахом; схилившись піймав, усунув носок і, підвівши очі, побачив гарматний запряг шестернею, на передньому — прикляклого до кінської шиї зарубаного їздового, в заюшеній кров'ю і мозком сорочці. Копити коня з хруском опустились на тіло вбитого номерного. Коло перекинутої гарматної ладівниці лежало ще двоє, третій горілиць розпластався на лафеті. Випередивши Григорія, скакав Силантьев. Його майже увіч застрелив угорський офіцер на куцохвостій кобилиці. Підстрибнувши на сідлі, Силантьев падав, ловив, обіймав руками голубу далечінь... Григорій смикнув поводи, намагаючись зайти з правого, підручного боку, щоб зручніш було рубати; офіцер, помітивши його маневр, вистрелив з-під руки. Він повистрелював у Григорія револьверну обійму і вихопив палаш. Три страшні удари він, очевидно, вправний фехтувальник, відбив заіграшки. Григорій, кривлячи рота, настиг його вчетверте, підвівся на стременах (коні їх скакали майже поруч і Григорій бачив попеля-стосіру, тугу, голену щоку угорця і номерну нашивку на комірі мундира), він підманив угорця фальшивим замахом і, змінивши напрямок удару, пирнув кінцем палаша між лопатками, вдруге ударив по шиї, де кінчається хребет. Угорець, пускаючи руку з палашем і поводи, випростався, вигнув груди, мов від укусу, зліг на луку сідла. Почуваючи дивну полегкість, Григорій рубонув його по голові. Він бачив, як шабля до половини в'їлася в кістку над'вухом.