Григорій накрив обличчя вбитого батистовою, знайденою в кишені хазяїна хусткою і поїхав до штабу, інколи оглядаючись. Книжку передав у штабі писарям, і ті, гуртом перечитуючи її, посміялись з чужого коротенького життя з його земними пристрастями.
1
) Лунки—— випас для коней.
2
Згодом з цього зробили подвиг. Крючков, улюбленець .командира сотні, на його реляцію дістав Георгія. Товариші його зосталися в тіні. Героя відіслали до штабу дивізії, де він тинявся до кінця війни, діставши й Інші три хрести за те, що з Петербургу та Москви на нього приїздили дивитись впливові дами та офіцери. Дами ахали, дами частували донського козака дорогими цигарками й солодощами, а він спочатку крив їх тисячним матюком, а потім під благодійним впливом штабних підлабузників з офіцерськими наплічниками, зробив з цього прибуткову професію: розказував про "подвиг", згущуючи фарби до чорноти, брехав, совісти не питаючись, а дами не тямилися від цього, з захопленням дивились на таранкувате розбишацьке обличчя козака-героя. Всім було гарно і приємно.
Приїздцв до ставки цар, і Крючкова возили йому на показ.
XII
11-та кавалерійська дивизія після здобуття Лешнюва з боєм пройшла через Станиславчик, Радзівілів, Броди і 15 серпня стала близько міста Кам'янка-Струмилове. Позаду йшла армія, зосереджувались на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, копичились на вузлах штаби й обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягався фронт. У штабах розробляли пляни широкого наступу, цад мапами гнули спини генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч салдатів ішли на смерть...
Розвідки доносили, що до міста стягуються великі кавалерійські сили ворога. В перелісках коло шляхів вибухали сутички, козацькі роз'їзди натрапляли на ворожі розвідки.
Мелехов Григорій всі дні походу, після того, як розлучився з братом, намагався і не міг знайти в душі точку підпори, щоб край покласти болісним роздумам і повернути собі колишній рівний настрій. З останньою маршовою сотнею влили до полку козаків третьої черги. Один з них, козак станиці Казанської, Олекса Урюпін, потрапив до одної чоти з Григорієм. Був Урюпін високий сутулий, з висунутою вперед нижньою щелепою і калмицькими кісками вусів; веселі, безстрашні очі його все сміялися, не потураючи на вік, світив він лисиною, тільки по боках оголеного Гулясто-опуклого черепа кущилось рідке русяве волосся. З першого ж дня пришпилили козаки йому прикладку "Чубатий". Під Бродами, після бою, полк відпочивав добу. Григорій стояв з Чубатим в одній, халупі. Вони розговорились:
— Ти, Мелехів, якийсь линялий.
— Як линялий?—спохмурів Григорій.
— Кволий, немов хворий, — пояснив Чубатий. Вони годували на конов'язі коні, курили, притулившись до замшілого похилого парканчика. Вулицею по чотири вряд ішли гусари,, під парканами валялись неприбрані трупи (витісняючи австрійців, бились на вулицях передмістя), чадний димок со-чився з-під руїн спаленої синагоги Велику руїну, відразливу пустку, являло місто цієї надвечірньої пишно розшитої барвами години.
— Здоровий я,—не дивлячись на Чубатого, сплюнув Григорій.
— Брешеш! Бачу.
— Чого бачиш?
— Торопієш, сапатий? Смерти боїшся?
— Дурний ти,—зневажливо сказав Григорій і мружачись оглянув нігті.
— Скажи: вбив ти чоловіка?—вирубаючи кожне слово, питав Чубатий, допитливо вдивляючись в обличчя Григорія.
— Вбив. Ну? ,
— Мліє душа?
. — Мліє?—посміхнувся Григорій.
Чубатий вихопив з піхов шаблю.
— Хочеіп, голову зрубаю?
— Далі?
— Уб'ю і не зідхну, — немає в мене жалю. — Очі Чубатого сміялись, але Григорій з голоса, з хижого трепету ніздрів пізнав, що говорить він серйозно.
— Дикий ти і дивак,—сказав Григорій, уважно оглядаючи обличчя Чубатого.
— В тебе серце шупле. А бакланівський удар знаєш? Диви!
Чубатий вибрав у палісаднику престару березку, пішов
просто на неї, горблячись, націляючись очима. Його довгі, жилаві, непомірно широкі в п'ястях руки висіли непорушно.
— Диви!
Він поволі заносив шаблю і, присідаючи, враз із страшною силою кинув косий помах. Березка, стята на два аршини від прикорня, падала, чіпляючись гілками за голі рами вікон, дряпаючи стіну будинку.
— Бачив? Учись. Бакланов отаман був, чув? Шабля в нього була, на кінці живосрібло залите, підносити важко її, а рубоне коня—надвоє! Отож!
Григорій довго не міг засвоїти складну техніку удару.
— Дужий ти, а рубати дурень. Ось як треба,—вчив Чубатий, і шабля його в косому зльоті разила ціль з страшелез-ною силою.
— Людину рубай сміливо. М'яка вона, людина, як тісто,— навчав Чубатий, сміючись очима. — Ти не думай, як і що. Ти — козак, твоє діло — рубати не питаючи. В бою вбити ворога — святе діло, за кожного убитого скидає тобі бог і ріх, як і за гадюку. Тварину без потреби не можна губити, — теля, скажімо, або ще що, — а людину нищи. Погана вона, людина... Нечисть, смердить на землі, живе, мов би гриб* поганка.
На заперечення Григорієві він насупився і вперто замовк.
Григорій із здивованням помічав, що Чубатого безпричинно бояться всі коні. Коли підходив він до конов'язі,—коні щулили вуха, збиваючись в одну купу, мов би звір ішов до них, а не людина.
Під Станиславчиком сотня, наступаючи на лісистій і грузькій місцевості мусіла спішитись. Коноводи брали коні і від'їжджали в долинку під захист. Чубатому випало коноводити, але він відмовився категорично.
— Урюпін, ти чого, суче вим'я,'виколошуєшся? Чому не береш коні? — налетів на нього чотовий урядник.
— Вони мене бояться. їйбогу!—запевнював той, таячи постійний смішок в очах. Він ніколи не був коноводом, із своїм конем поводився ласкаво, плекав його дбайливо, але завжди помічав Григорій, що скоро хазяїн підходив до нього, за звичкою не рухаючи притиснутими до стегон руками, по спині коня хвилею ішов дріж; кінь непокоївся.
— Ти скажи, угоднику, чого тебе коні полохаються?— спитав якось Григорій.
— Хто зна,—знизав Чубатий плечима,—я їх жалію.
— П'яних з духу чують, бояться, а ти тверезий.
— В мене серце тверде, вони чують.
— Вовче в тебе серце, а мо' й ніякого немає, камінчик замість нього закладено.
— Може бути,—охоче погоджувався Чубатий.
Під містом Кам'янка-Струмилове вся 3-я чота з чотовим офіцером виїхала в рекогносцировку: напередодні чех-пере-кинчик оповістив— командування про дисльокацію австрійських частин і передбачуваний контр-наступ по лінії Горші-Став-ницький,—треба було весь час спостерігати дорогу, якою передбачали пересування ворожих частин; для цього чотовий офіцер залишив на узліссі чотирьох козаків з чотовим урядником, а з рештою поїхав до черепичних дахів якогось висілка, що виднівся за узгір'ям.