— Гей, ти! — гукнув, проїжджаючи вулицею, незнайомий козачий офіцер.
Григорій глянув йому на білу, забризкану порохом кокарду і, спотикаючись, пішов до коня. Плутано важкі були кроки його, наче ніс він за плечима надсильну вагу; огида і нерозуміння гнітили душу. Він узяв у руки пощерблене стремено і довго не міг підняти обважнілу ногу. 5
Господар — високий спорохнілий дід, учасник турецької війни, — став з ними на мову. Козаки вже полягали спати, постеливши в кухні й світлиці повсті, курили востаннє перед сном.
— На війну, значиться, служиві?
— На війну, діду.
— Мабуть, не подібна до турецької вийде війна? Тепер яч яка зброя пішла! '
— Однаково. Один чорт! Як за турецької нарід переводили, так і в цю доведеться, — злостячись невідомо на кого, буркнув Томілін:
— Ти, голубе, репетуєш без толку. Інакша війна буде.
— Воно, звичайно, — ліниво, позіхаючи ствердив Хри-стоня, об ніготь гасячи цигарку.
— Повоюємо, — позіхнув Петро Мелехов і, перехри-стивши рота, вкрився шинелею.
— Я вас, синки, от про що прошу. Дуже прошу і ви слово моє пам'ятайте, — заговорив дід.
Петро відвернув полу шинелі, прислухався.
> — Пам'ятайте одне: хочеш живим бути, з смертного бою цілим вийти, — треба людську правду зберігати.'
— Яку? — спитав Степан Астахов, що лежав скраю.. Він усміхнувся недовірливо. Він почав усміхатись відколи почув про війну. Вона його вабила, і загальна тривога, чужий біль притишували його власний.
— А от яку: чужого на війні не бери — раз. Жінок крий боже чіпати, і ще молитву таку треба знати.
Козаки заворушились, заговорили всі разом.
— Тут хоч би своє не пустити, а то чуже.
— А жіноту як не можна займати? Нахрапом —це я розумію— не можна, а по доброму слові?
— Хіба ж втерпиш?
— Атож!
— А молитва, яка вона?
Дід суворі нагострив очі, відповів усім разом.
— Жінок ніяк не можна займати, аж ніяк. Не стерпиш,—
толову загубиш, або рану дістанеш, опісля спопашишся, та пізно. Молитву скажу.. Всю турецьку війну вибув, смерть за плечима мов торба висіла і живий залишився через цю молитву. " '
Він пішов до світлиці, покопався під божником і приніс клеклий, побурілий від давности аркуш паперу.
— Ось. Уставайте, посписуйте. Адже завтра до півнів либонь вирушите?'
Дід долонею розгладив на столі хрушкий аркуш і відійшов. Перший підвівся Анікуптка. На голому бабському обличчі його трипотіли нервові тіні від вогню, який колихав вітер, прохоплюючись у віконну шпарину. Сиділи й переписували всі, крім Степана. Анікушка, списавши раніш від інших, зібгав видертий з зошита аркуш, прив'язав його на шнурок вище хреста. Степан, хитаючи Йогою, глузував з нього.
— Вошам притулок привподобив? На шнурку їм незручно водитись, так ти їм паперову хижку пристосував? Ото!
— Ти, козаче, не віруєш, так мовчи! — суворо перепинив його дід. — Ти людям не перешкоджай і з віри, не насміхайся. Не годиться і гріх!
Степан замовк, усміхаючись; згладжуючи незручність, Анікушка спитав у діда:
— Там, у молитві про рогатину є і про стрілу. Це до чого?
— Молитва при нападі — ця ще не за наших часів складена. Дідові моєму небіжчикові від його діда дісталася. А там, мо ще й раніш була вона. За старих часів з рогатинами воювати йшли та з сагайдаками.
Списували молитви на вибір, кому яка до вподоби.
Молитва від рушнИці.
Господи благослови. Лежить камінь білий на горі, мов той кінь. У камінь не йде вода, так і в мене, раба божого, і в товаришів моїх,, і коня мого хай не йде стріла і кулька. Як молот відскакує від ковадла, так і від мене хай кулька відскакує; як жорна крутяться, так не приходила б до мене стріла, крутилась би. Сонце і місяць ясні бувають, так і я, раб божий, ними зміцнений. За горою замок, замкну той замок, ключі в море кину, під біл-горюч камінь Алтор, що не видить його ні ворожбит, ані ворожбитка, ні чаклун, ані чаклунка. З океан-моря вода не тече і жовтий пісок не злічити, так і мене, раба божого, нічим не взяти. Во ім'я отця і сина і святого духа. Амінь.
Молитва в ід бою.
Є море-океан, на тому морі-океані є білий камень Алтор, на тому камені Алторі є муж кам'яний в тридев'ять колін. Раба божого і товаришів моїх, кам'яним одягом одягни від сходу і до заходу, від землі і до небес: від гострої шаблі і меча, від списа булатного і рогатини, від дрітка гартованого і негартованого, від ножа, сокири і гарматного бою, від турецьких боїв, від кримських і австрійських, нагонського супо-орлячим і лебединим, і гусячим і журавлиним, і дергуновим, і круковим, від турецьких боїв, від кримських і австрійських, нагонського супо стата татарського і литовського, німецького і шилинського і калмицького. Святі отці і небесні сили, охороніть мене, раба божого. Амінь.
Молитва під час наскоку.
* *
Пречиста владичиця, свята богородиця і господь наш Ісус Христос. Благослови, господи, у наскок ідучи, раба божого і товаришів моїх, котрі зі мною є, хмарою обгорни, небесним, святим, кам'яним твоїм градом захисти. Святий Дмитро Сослуцький, захисти мене раба божого і товаришів моїх на всі чотири боки, лихим людям не стріляти, ні рогатиною колоти, і ні бердишем сікти ні колоти, ні обухом прибити, ні сокирою рубати, ні шаблею сікти, ні колоти; ні ножем не колоти, і не різати; не старому і не малому, і не смаглявому, і не чорному; ні єретк-кові, ні ворожбитові, ані всякому— чародієві. Все тепер переді мною, рабом божим, посиротілим і судним. На морі, на океані, на острові Буяні стоїть стовп залізний. На тому стовпі — муж залізний підпершися посохом залізним і наказує він залізу, булатові і синій цині, оливу і всякому стрільцеві: "піди ти, залізо, у свою матір-землю від раба божого і товаришів моїх і коня мого мимо. Стріла древокілкова в ліс, а перо в свою матір-птицю, а клей у рибу. Захисти мене, раба божого, золотим щитом від рубання від кулі, від гарматного бою, ядра й рогатини, і ножа. Буде тіло моє міцніш за панцир. Амінь.
Повезли козаки під натільними сорочками переписані молитви. В'язали їх до шнурків до ''материнського благословення, до вузликів із щипкою рідної землі, та смерть клеймила й тих, хто возив з собою молитви.
Трупами тліли на полях Галичини і Східньої Прусії, в Карпатах і Румунії, — скрізь, де бухали заграви війни і лягав копитний слід козацьких коней.