— В чім річ?
— Я не сам... — Григорій зашарився: — зі мною баба. Може, і їй місце яке знайдеться?
— Жінка? — спитав сотник, посміхаючись, підводячи рожеві від світла брови.
— Чужа жінка...
— А, он як. Ну, що ж, влаштуємо і її чорною куховаркою. А чоловік її де?
— Тут, хутірський.
— Ти, що ж, вимкнув у чоловіка жінку?
— Сама приблудилась.
— Романтична історія. Ну, гаразд, приходь завтра. Іди собі.
Григорій прийшов до Ягідного — маєтку Листницьких — годині о восьмій вранці. У широкій балці мостилося велике подвір'я, обмуроване цегляним облупленим муром. На подвір'ї нескладно розкидались будівлі: флігель під черепичним дахом, з черепичною цифрою ‘ посередині—1910, — челядня, лазня, стайня, пташник і коровник, довга комора, каретник. Будинок великий, старий, обгороджений з боку двору палісадом, ховався в садку. За будинком сірим' муром стояли оголені тополі і верби левади; в брунатних шапках покинутих гайворонячих гнізд.
Григорія зустріла за двором зграя кримських чорних хортів. Стара крива хортиця, з слезливим старечим поглядом, перша обнюхала Григорія, пішла слідом, похнюпивши суху голову. В челядні куховарка лаялась з молоденькою ластатою покоївкою. В тютюновому димі, наче в ішку, сидів коло порогу старий, губастий чолов'яга. Григорія покоївка провела в будинок. У передпокої смерділо псятиною й непросохлими звірячими шкурками. На столі валялося чехло на дубельтівку, і яґдташ з пошарпаними зеленими шовковими4 китицями.
— Панич кличе до себе, — виглянула з бокових дверей покоївка.
Григорій боязко оглянув свої брудні чоботи, ступив у двері.
На ліжку під вікном лежав сотник; на ковдрі коробка з гільзами й тютюн. Набивши цигарку, сотник застібнув комір білої сорочки, сказав:
— Рано ти. Почекай, зараз батько прийде.
Григорій став коло дверей. За хвилину по скрипучій підлозі передпокою хтось зачовгав. Густий низький бас спитав у дверну щілину:
— Не спиш, Євгене?
— Заходьте.
Увійшов старий в чорних кавказьких бурках. Григорій глянув на нього збоку, і перше, що йому впало в око — це тонкий, покривлений ніс і білі, під носом жовті від курева, широкі півдуги вусів. Старий був саженного зросту, плечастий і худорлявий. На ньому в'яло обвисав довгий, з верблюжого сукна сурдут, комір його зашморгом обхоплював, брунатну в зморшках шию. Близько до перенісся сиділи вицвілі очі.
— Ось, тату, кучер, якого я вам рекомендую,—хлопець з гарної родини.
— Чий це? — бухнув старий гуркотом гучлив'ого голосу.
— Мелехова.
— Якого Мелехова? %
— Пантелея Мелехова син.
— Прокопа знаю, разом служили. Пантелея знаю. Кривий такий з черкесів?
— Так точно, кривий,—тягнувся Григорій струною.
Він пам'ятав оповідання батька про відстановленого генерала Листницького, героя русько-турецької війни.
— 'Чому наймаєшся? — гуркотіло зверху.
— Не живу з батьком, ваше превосходительство.
— Який же з тебе буде козак, коли в наймах тягаєшся? Батько, відрізняючи тебе хіба нічого не дав?
— Так точно, ваше превосходительство, не дав.
— Тоді інша справа. Ти з жінкою наймаєшся?
Сотник різко скрипнув ліжком. Грицько повів очима, по1 бачив — сотник підморгує, дьоргає головою.
— Так точно, ваше превосходительство.
— Без ніяких превосходительств. Не люблю. Платня вісім карбованців на/місяць. Це обом. Жінка варитиме, челяді та сезонним наймитам. Згоден?
— Так точно.
— Щоб був у маєтку завтра ж. Займеш у челядні ту половину, де жив попередній кучер.
— Як ваше вчорашнє полюваня, — спитав син у старого і спустив на килим вузькі волохаті ступні ніг.
— Вигнали з Гремлячої долинки лиса, гонили до лісу, старий попався, обманув псів.
— Казбек усе кульгає?
— В нього, як виявилось, звих. Ти швидше, Євгене, сніданок холоне.
Старий повернувся до Григорія, клацнув сухими кістлявими пальцями.
— Кроком руш! Завтра о восьмій щоб був тут.
Григорій вийшов за ворота. Під затиллям комори хорти грілися на підсохлій від снігу землі. Стара хортиця із старечим поглядом потюпала до Григорія, обнюхала його ззаду і проводила до першої балки, понуро звісивши голову, ступаючи крок-у-крок. Потім повернулася.
XII.
Оксана упоралась рано, загребла жар, затулила каглу і перемивши посуд, виглянула у віконце, шо гляділо на двір. Степан стояв біля спалів, складених костром під тином, що до Мелехівського двору. В кутку твердих губів його висіла погасла цигарка. Він вибрав з костра підходящу соху. Лівий ріжок комори завалився, треба було поставити дві міцні сохи і вкрити очеретом.
З ранку на верхівках Оксаниних вилиць — рум'янець, в молодому блискові очі. Впала переміна Степанові в око, снідаючи спитав:
, — Ти чого?
—.А що я?—спалахнула Оксана.
— Виблискуєш, наче олією намащена.
— Від печі гаряче... в голову кинулось, — і відвернувшись, очима злодійкувато шмигнула у вікно, чи не йде, часом, Михайла Кошового сестра.
Та прийшла тільки смерком. Вимучена чеканням, Оксана стрепенулася.
— Ти до мене, Марійко?
— Вийди на часйнку.
Степан перед скалкою дзеркала, вмащеного у вибілену грудину печі, зачісував чуба, гладив куцим, кістяним, з волячого рогу гребінцем каштанові вуса.
Оксана боязко поглянула в бік чоловіка.
— Ти мов би кудись збираєшся?
Степан відповів не зразу, положив гребінця в кишеню шаровар, узяв з печурки колоду карт і кисета.
— До Оникія піду, посиджу трошки.
— І коли ти находишся? Викоренили карти: що ніч, то їм гра. До півнів просиджують.
— Ну, годі. Чули.
— Знову в очко гратимеш?
— Відчепись, Оксанко. Он людина чекає, йди.
Оксана боком вийшла до сіней. Коло входу зустріла ЇЇ посмішкою рум'яна, в засіві ластовиння Марійка.
— Прийшов Грицько.
— Ну?
* — Переказував, щоб, як посутеніє, йшла до нас.
Оксана, хапаючи Марійчину руку, тіснила її до дверей.
— Тихше, тихше, голубонько. Що ж він, Марійко? Може, ще чого велів сказати?
— Каже, щоб забрала своє, що піднесеш.
Оксана, вся у вогні й пропасниці, крутила головою, погля-дуючи на двері, переступаючи з ноги на ногу, мов обгодований ячменем кінь.
— Господи, як же я?.. А?.. Отак ураз... Ну, що я? Стривай, скажи йому, що я швидко... А де він мене перестріне?
— Заходь до хати.
— Ох, ні!..
— Ну, гаразд, я скажу йому, він вийде.
Степан одягнув сурдута, тягнувся до лямпи прикурюючи.