— Карл Маркс? — підказав Штокман, нітячись в усмішці.
— Атож!.. Він самий, Карла Марс... — зрадів Христоня,— ач, підвів під ман'астир, матір його об пеньок! Іншим часом так до нас у каравулку й цісаревич Олексій прибігає зі своїми навчителями. Адже могли вздріти,—що було б?
— А ти все мужиків хвалиш. Ач, як тебе підкували,— підсміювався Іван Олексійович.
— Зате десятку пропили. Хоч за Карлу за бородатого пили, а пили.
— За нього слід випити, — посміхнувся Штокман і пограв кільцями кістяного обкуреного мундштука.
— Що ж він навершив доброго? — спитав Кошевий.
— Іншим разом розповім, а сьогодні пізно,—ляснув Штокман долонею, вибиваючи з мундштука потухлий недопалок.
У завалюсі Ликерки зизуватої після довгого відсіву й відбору утворилось ядро чоловіка в десять козаків. Штокман був осереддям, вперто прямував він до одному йому відомої мети. Точив, мов хробак деревину, нехитрі поняття і навички, навівав до існуючого ладу огиду і ненависть. Спочатку натикався на холодну крицю недовір'я але не відходив, а прогризав...
Поклав хробачка невдоволення. І хто б знав про те, що через чотири роки випростається з спорохнілої лялечки цього хробачка міцний і живучий зародок?
X.
На положистому пісочаному лівобережжі, над Доном, лежить станиця Вешенська, найстаріша з верхових Дінських станиць, перенесена з місця зруйнованої за Петра І Чиго* нацької станиці, перейменована в Вешенську. Віхою була колись на великому водяному шляху Вороніж—Озів.
Проти станиці вигинається Дін кабаржиною татарського сагайдака, круто завертає праворуч і над хутором Базки знову величаво прямиться, несе зеленкуваті, що світяться блакиттю, води над крейдяними відногами правобережних гір, повз суцільні на правому боці хутори, повз рідкі на лівому боці станиці, до моря, до синього Озівського.
Проти Усть-Хоперської рідниться з Хопром, проти Усть-Медведицької — з Медведицею, а нижче стікає пишноводий в буйному цвітінні заселених хуторів і станиць.
Вешенська вся в розсипі жовтих пісків. Невесела, пліху-вата, без садків станиця. На майдані старий посірілий від часу собор, шість вулиць розкладені вздовж Дону, за водою. Там, де Дін вигинаючись відходить від станиці до Базків, рукавом у березняку тополевого відходить озеро, завширшки як Дін під мілковіддя. Край озера кінчається й станиця. На маленькому майдані, зарослому іглисто-золотими колючками,— Друга церква, зелені бані, зелений дах, — під колір зеленим тополям, що розрослися по той бік озера.
А на північ за станицею шафранний розлив пісків, чахла посадка сосняку, яндоли, налиті рожевою від червоноглин-ного ґрунту водою. І серед пісочаної повіді, в далекій розсипі зернястих пісків де-не-де острови хуторів, левад, руда щетина таДів.
На майдані, проти старої церкви, в неділю у грудні — чорний півтисячний натовп молодих козаків з усієї станиці. В церкві кінчалася обідня, задзвонили до "достойно". Старший урядник — бравий пристарілий козарлюга з нашивками за поверхстрокову службу—скомандував "Шикуватись". Гомінкий натовп розтікся і вишикувався на дві довгі, нерівні шереги. Вздовж шерег'забігали урядники, вирівнюючи хви-лясто-зламані лави.
— Ряди-и,:—затягнув урядник і, зробивши рукою непевний жест, кинув: — здвій!..
За огорожі пройшов отаман, вдягнений за формою, і в новісінькій офіцерській шинелі, в передзвоні острогів, слідом за ним—військовий пристав..
Григорій Мелехов стояв поруч з Коршуцовим Митьком, переговорювались півголосом.
— Чобіт ногу муляє, терпцю немає.
— Терпи, отаманом будеш. Зараз поведуть.
Наче підтверджуючи, старший урядник, задкуючи крутнувся на підборах.
— Праворуч!
"Гук-гук", — чітко зробили п'ятсот пар взутих ніг.
—— Ліве плече вперед, кро-ком руш!
Колона врізалась у розчинену фіртку церковної огорожі, замиготіли зірвані з голів папахи, до самої бані налилась церква стукотом кроків.
Григорій стояв не дослухаючись до слів присяги, яку читав священик. Він вдивлявся в обличчя Митька, той морщився від болю і переставляв скуту чоботом ногу. Піднесена рука Григорія затерпла, в голові врозпаш буяла чадна метушня думок. Підходив до хреста й цілуючи заслинене багатьма ротами вогке срібло, думав про Оксану, про жінку. Мов виблиск зіґзагуватої блискавки перекраяв думки короткий спогад: ліс, бурі стовбури дерев в білому пишному одязі, мов у чепурній срібній шлеї; вогкий гарячий блиск чорних, з-під пухової хустки, Оксаниеих очей.
Вийшли на майдан. Знову вишикувались. Урядник висякавшись і непомітно витираючи пальці об підшивку мундира, почав промову:
— Тепера ви вже не діти, а козаки. Присягнули й повинні знати собі, що й до чого. Тепера ви позростали в козаків і повинні ви чести своєї пильнувати, батьків-матерів слухати і все таке інше. Були хлопчаки—витівали всяке, мабуть на дорогу колоди тягали, а після цього мусите подумати про дальшу службу. Он через рік іти вам на дійсну—-'тут урядник висякався знову, обтрусив долоню і, натягуючи на руку пишну, кролячого пуху рукавицю, закінчив: — і повинні ваші батьки подбати про справу. Щоб коня муштрового придбати, ну і взагалі... А тепер з богом, молодці, по домах!
Григорій з Митьком дочекались коло мосту хуторських хлопців, разом рушили в дорогу. Ішли понад Доном. Над хутором Базки танув дим з бовдурів, тонко видзвонював дзвін. Митько шкутильгав позад усіх, спираючись на сукуватий виламаний кілок.
— Розбуйся, — порадив один з хлопців.
— Ногу обморожу, — відстаючи, завагався Митько.
— В панчосі підеш.
Митько сів на сніг, з зусиллям стягнув з ноги чобіт. Пішов, припадаючи на роззуту ногу. На крихкому снігу дороги виразно печатався слід плетеної ключкою товстої панчохи.
— Якою дорогою підемо? — спитав низенький опецькуватий Олекса Бешняк.
— Понад Доном, — за всіх відповів Григорій.
Ішли переговорюючись, штовхаючи один одного з дороги. Змовившись валяли в кучугуру кожного і душили, навалюючись купою. Між Базками і Громківським хутором Митько перший побачив вовка, що перебирався через Дон.
— Хлопці, сіроманець, — он-он!.. Тю!
— А лю-лю-лю-лю-лю!..
— Ух!
Вовк ліниво, переваги-ваги пробіг кілька сажнів і став боком, недалеко від того берега.
— Узи його!..