— Я тобі, стерво, натикаю! — образився дід.
Митько став, мружачи котячі очі, як на сонце.
— Чи ба, благородний який!
—1 Згинь, сучий сину! Чого присучився? А то й ремінякою!
Посміхаючись, Григорій підійшов до ґанку Мохівського будинку. Бильця в густій різьбі дикого винограду. На ґанку плямиста лінива тінь.
— От, Митро, живуть люди...
— Клямка, і та золочена, — Митько відхилив двері на терасу і чмихнув, — діда б отого наладити сюди
— Хто там? — окликнули їх з тераси.
Торопіючи, Григорій пішов перший. Фарбовані, мостини замітав сазанячий хвіст.
— Вам кого?
В плетеній розкидалці — дівчина. В руці блюдко з полуницями. Григорій мовчки дивився на рожеве сердечко повних вуст, що обіймали ягідку. Схиливши голову, дівчина оглядала їх. Терпляче покоїлася в теплих губах ягідка.
На допомогу Грицькові виступив Митько. Він кахикнув.
— Рибки не купите?
Губи її, пропустивши ягідку, встигли усміхнутись швидко, ледве помітно.
— Риби? Я зараз скажу.
Вона хитнула крісло, встаючи, затьопала гаптованими, на босу ногу взутими пантофлями. Сонце просвічувало білу сукню, і Митько бачив неясні обриси повних ніг і широке хвилясте мереживо нижньої спідниці. Він дивувався отласовій білості її оголених литок, тільки на круглих п'ятках шкіра молочно жовтіла.
— Диви, Грицьку, ну й спідниця... Як скло, наскрізь все видно, — штовхнув Митько замість Григорія сазана.
Дівчина вийшла з коридорних дверей, м'яко присіла на крісло.
— Пройдіть на кухню.
Ступаючи навшпиньках, Григорій пішов у дім. Митько відставив ногу, мружився на білу нитку проділу, що розділяла волосся на її голові на два злотисті півкола. Вона оглянула його бешкетливими, неспокійними очима. %
— Ви — тутешній? 4
— Тутешній.
— Чий же це?
—— Коршунов.
— А звати вас як?
—> Митро.
Вона уважно оглянула рожеву луску нігтів, швидким рухом підібрала ноги,'
— Хто з вас рибалить?
— Грицько, друзяка мій.
—> А ви рибалите?
— Рибалю й я, коли закортить.
— Вудками?
— І вудками рибалимо, по-нашому — притугами.
— Я б теж хотіла порибалити, — сказала вона, помовчавши.
— Що ж, поїдьмо, коли охота є.
— Як би це влаштувати? Ні, серйозно?
— Вставати треба дуже рано.
—1 Я встану, тільки збудити мене треба.
— Збудити можна... А батько?
— Що батько?
Митько засміявся.
— Як би за злодія не взяв... Собаками ще прицькуе.
— Дурниці! Я сплю сама в наріжній кімнаті. Ось це вікно,— показала вона пальцем.
— Коли прийдете по мене — постукайте мені у вікно, і я встану.
В кухні дробилися голоси: боязкий — Григорія, і густий, мазутний куховарки.
Митько, перебираючи тьмяне срібло козацького паска, мовчав.
— Жонатий ви? — спитала, прихованою світячи усмішкою.
— А що?
— Так просто, цікаво.
— Ні, парубок.
Митько раптом почервонів, а вона, граючись усмішкою і гілочкою тепличних полуниць, що зсипались на підлогу, питала:
— Що ж, Митю, дівчата вас люблять?
— Котрі люблять, а котрі й ні.
— Чи ба-а-а... А чом це у вас очі, як у кота?
— У... кота? — вкрай губився Митько.
— Атож, котячі.
— Це від матері, мабуть... Я тут не при чому.
— А чому ж, Митю, вас не женять?
Митько підбадьорився і, почуваючи в словах її невловимий глум, заблимав пожовтю очей. і
— Женилка не виросла.
Вона здивовано підкинула брови, зашарілася і встала.
З вулиці ґанком кроки.
її коротенька, що таїла сміх, усмішка джиґнула Митька кропивою. Сам господар, Сергій Платонович Мохов, м'яко човгаючи шевровими просторими черевиками, поважно проніс повз Митька, що поступився набік, своє огрядне тіло.
— До мене? — спитав пройшовши, не повертаючи голови.
— Це, тату, рибу принесли.
Вийшов з порожніми руками Григорій. 2
Немащеною гарбою заскрипіла колиска. Дарка сонним голосом мурмотнула:
— Цить, ти, капосне дитинча! Ні сну тобі, ані спокою. — Заспівала тихенько:
Колода-дуда,
Де ж ти була?
Коні стерегла,
Що вистерегла?
Коня з сідлом,
З золотим махром...
Григорій, засинаючи під розмірений колисковий скрип, згадав: "Адже завтра Петрові в табори виходити. Залишиться Дарка з дитиною... Коситимемо, мабуть, без нього".
Зарився з головою в гарячу подушку, у вуха в'їдливо сочиться:
А де ж твій кінь?
За ворітьми стоїть
А де ж ті ворота?.
Вода унесла.
Стріпонуло Григорія заливисте кінське іржання. З голосу пізнав Петрового коня.
Знесиленими зі сну пальцями довго застібав сорочку, знову майже заснув під текучі напливи пісні:
А де ж тії гуси?
В очерет пішли.
А де ж той очерет?
Дівки вижали.
А де ж тії дівки?
Дівки заміж пішли.
А де ж ті козаки?
На війну пішли...
Розбитий сном, дістався Григорій до стайні і вивів коня на провулок. Лоскотнуло обличчя налетіле павутиння, і несподівано пропав сон.
По Дону навскоси хвилястий, ніким неїжджений місячний шлях. Над Доном туман, а вгорі зоряне просо. Кінь ззаду сторожко переставляє ноги. До води узвіз поганий. По той бік качиний кряк, коло берега в мулі скрутнувся і гепнув по воді сом, на мільгу полюючи.
Григорій довго стояв коло води. Пріллю вогкою й прісною дихав берег. З кінських губ падав дрібний капіж. На серці в Григорія легка солодка порожнеча. Гарно й бездумно. Повертаючись, глянув на схід, там уже розійшлася синя півтьма. На сизій запоні неба додзьобував червонохвостий світанок зоряне просо.
Коло стайні зустрівся з матір'ю.
— Це ти, Грицьку?
— Атож.
—. Коня напував?
.— Напував, — нехотя відповідає Григорій.
Відхилившись назад, несе мати на завісці кізяки на підпал, тюпає старечо пфплими босими ногами.
— Пішов би Астахових побудив. Степан з нашим збирався.
Прохолода вкладає в Григорія тугу тремтячу спружину. Тіло заїжилося. Через три приступки вибігає до Астахових на грімкий ґанок. Двері не замкнені. (В кухні на розстеленій повсті спить Степан, під пахою в нього голова дружини.
В поріділій темряві Григорій бачить збиту вище колін Оксанину сорочку, березово-білі, безстидно розкинуті ноги. Він секунду якусь дивиться, почуваючи, як сохне в роті, і від чавунного дзвону пухне голова.
Злодійкувато повів очима. Зчуженілим голосом хрипко:
— Ей, хто тут є? Вставайте!
Оксана схлипнула з сну.
— Ой, хто таке? Хто це? — метушливо занишпорила, забилася в ногах гола її рука, натягаючи сорочку. Залишилась на подушці пляма зроненої уві сні слини; міцний зорній баб'ячий сон.