Батенько твій шкодує карбованця — баб найняти, на нас їздить. Жмикрут у тебе батько!—додав він, з чв'яхканням переставляючи ноги.
Володимир почервонів. Він почував до Давидка, що завжди посміхався, до його зневажливого тону, навіть до білих, завжди змочених слиною зубів непереможну неприязнь.
— Як жмикрут?
— Так. Скнарий страх який! З-під себе їсть,—просто пояснив Давидко й посміхнувся.
Валет і Тимофій ухвально посміхалися. Володимир відчув укол образи. Він холодно оглянув Давидку.
— Ти що ж... виходить, невдоволений?
— Залізь но, поміси, а тоді взнаєш. Який же дурень буде вдоволений? Татка б твого сюда заправити, черево струсило б!
Хитаючись, Давидко важко ходив по колі, високо задирав ноги і тепер уже незлобиво й весело посміхався. Наперед смакуючи приємне задоволення, Володимир тасував думки. Потрібна відповідь знайшлася.
— Гаразд, — роздільно сказав він,—я перекажу татові, що ти невдоволений із служби.
Він скоса глянув на обличчя Давидкове й уразився справленим вражінням: Давидкові губи жалісно і вимушено всміхалися, обличчя інших насупилися. Хвилину якусь усі троє мовчки місили глину.
Давидко нарешті відірвав очі від своїх брудних ніг і улес-'ливо-злісно сказав:
— Я ж пожартував, Володю... Ну, жартома сказав...
— Я перекажу татові, що ти казав.
Відчуваючи на очах сльози образи і за себе, і за батька, і за Давидчину жалісну усмішку, Володимир пішов повз цистерну.
— Володю!.. Володимире Сергійовичу!.. — перелякано крикнув Давидко й виліз із глини, спускаючи штани просто на закаляні аж по коліна ноги.
Володимир зупинився. Давидко підбіг до нього, важко дихаючи.
— 'Не кажіть татові. Жартома сказано було... Пробачте мені, дурневі... їйбо без наміру!.. Жартома!.. "
— Гаразд. Не скажу!.. — кривлячись вигукнув Володимир і пішов до фіртки. Жалість до Давидка взяла гору. З почуттям полегшення він ступав коло штахетного білого паркану. З кузні, що примостилася в кутку млинового двору, чути було грайливий перестук молотка: раз по залізі — глухий та м'який, два рази з підскоком по дзвінкому ковадлу.
— Нащо чіпав?—донісся до слуху Володимира приглушений Валетів бас. Не чіпай, воно й не смердітиме.
"Ач наволоч", — злостячись, подумав Володимир, — "па-щикує... сказати чи не сказати?"
Оглянувшись, побачив передшу білозубу Давидчину посмішку і твердо поклав: "Скажу!"
На майдані коло крамниці стояв прив'язаний до стовпа, запряжений у гарбу кінь. З даху пожежні дітвора ганяла сіру цьвірінькливу хмару горобців. З тераси лунав звучний баритон студента Бояришкина і ще чийсь голос — надтріснутий, хрипкуватий.
Володимир зійшов на ґанок, над ним заколихалося листя дикого винограду, що буйно заплітало ґанок і терасу, звисало з блакитного різьбленого карніза зеленими пінистими шапками.
Бояришкин махав голеною фіялковою головою, говорив, звертаючись до молодого, але бородатого вчителя Баланди, що сидів коло нього.
— Читаю його, і дарма, що я син козака-хлібороба і до всіх упривілейованих кляс відчуваю цілком природну злобу,— тут, уявіть, мене страх який жаль пориває за цією віджилою верствою. Я сам мало не стаю шляхтичем та поміщиком, з захопленням вдивляюсь в їхній ідеал жінки, болію їх інтересами, — словом, казнащо! От, любий мій, що то є геній! Можна й віру зламати.
Баланда мняв китицю шовкового пояса і, іронічно всміхаючись, розглядав на поділках своєї сорочки червоні, вишивані волічкою взори. Ліза валялася в кріслі. Розмова її, очевидно, ані трохи не цікавила. Вона завсідними, що щось загубили і чогось шукали, очима нудливо дивилася на фіял-кову, подряпану голову Бояришкина.
Вклонившись, Володимир пройшов далі, постукав до батька в кабінет. Сергій Платонович на прохолодній шкіряній канапці гортав червневу книжку "Русского богатства". Долі валявся пожовклий кістяний ніж.
— Тобі що?
Володимир втягнув голову в плечі, нервово обсмикнув на собі сорочку.
— Я йшов з млина... — почав він нерішучо, але згадав сліпучу Давидчину посмішку, й, дивлячись на кругле батькове черево, обтягнуте чесучовим жилетом, уже рішучіш продовжував:
— ...і чув, як Давидко говорив...
Сергій Платонович вислухав уважно, сказав:
— Звільнимо. Йди, — і крехчучи, нахилився до ножа.
Вечорами в Сергія Платоновича збиралася хутірська інтелігенція: Бояришкин — студент Московської технічної школи; худий, зсохлий з величезного самолюбства та сухоти, учитель Баланда; його соживиця—вчителька Марта Гераси-мівна— все молода собі кругла дівчина, в якої раз-у-раз непристойно вилазила нижня спідниця, поштмайстер—чудакуватий, запліснівілий, з запахом сургуча й дешевих парфумів старий парубок. Зрідка наїздив з свого маєтку молодий сотник Євген Листницький, що гостював у свого батька, поміщика шляхтича. Вечорами пили чай на терасі, точили нікчемні розмови, і, коли обривались в'ялі розмовні нитки, хтось із гостей накручував дорогого в інкрустаціях хазяйського грамофона.
Зрідка, великими святами, любив Сергій Платонович туману пустити: запрошував гостей і частував дорогим вином, свіжим осетровим кав'яром, виписаним для цього з Батай-ська, найкращими закусками. Поза тим жив тісно. Одне, в чому не відмовляв собі, — це в книжках. Любив Сергій Платонович читати і до всього доходити власним чіпким, мов березка, розумом.
Спільник його, білявий, з гострою борідкою і потаємними шпаринками очей, Омелян Костевич— Атьопін заходив рідко. Був він жонатий з колишньою усть-медведицькою черницею, наплодив з нею за 15 років спільного життя восьмеро дітей і більшість часу проводив удома. З полкових писарів виліз Омелян Костевич у люди, звідти ж приніс у родину притихлий душок підлабузництва, підлещування. Діти в йот присутності говорили пошепки, ходили навшпиньках.. Щоранку, вмившись, шикувалися в їдальні, під чорною висячою труною величезних дзиґарів, мати стояла ззаду, і скоро з спальні долітало сухе покашлювання батькове, починали різноголосно й фалшиво: "Спаси, господи, люди твоя", потім "Отче наш".
Омелян Костевич встигав одягнутися до кінця молитви,, виходив, мружачи шпаринки капустяних очей, по-архієрей-ськи витягував м'ясисту голу руку.' Діти підходили по черзі і цілували. Омелян Костевич цілував жінку в щоку, говорив, нетвердо вимовляючи літеру "ч":