— Аби тільки прийшов: заберемо дітей і втечемо-куди-небудь,— схвильовано промовила Оксана.
Вона нащось зняла з голови хустку, знов запнулася і, безцільно переставляючи посуд на лаві, ніяк не могла вгамувати сильного хвилювання.
Докійка помітила, як тремтіли її руки, коли вона сіла на лаву і стала розгладжувати на колінах складки старенького приношеного хвартуха.
Щось підступило до горла Докійки. їй захотілось поплакати самій.
— Не діждалась його мамуня ...— тихо сказала вона.— Ну, я піду. Треба в печі затопляти.
В сінях Оксана квапливо й незграбно поцілувала її в шию, піймала й поцілувала руку.
— Рада ? — низьким, уривчастим голосом спитала Докійка.
— Так, трішечки, крапелиночку...— відповіла Оксана, намагаючись за жартом, за тремтячою усмішкою приховати підступаючі сльози.
1
В хуторі почали говорити про Кошового й Докійку. Одна з жінок, зустрівши якось Докійку на1 пристані, спитала з од-вертим глумом : "Це ви найняли Михайла в батраки ? Щось він у вас з базу не виходить..."
Іллівна на всі умовляння дочки уперто вела своєї: "Хоч і не проси, не віддам тебе за нього ! Нема вам мого благословення !" І аж коли Докійка заявила, що піде до Кошового,
2
Д е з и к — тобто дезертир.
3
Вешенській після огляду, на медичній комісії лікар коротко сказав Мишкові:
— Не годитесь ви, дорогий товаришу, для служби в рядах Червоної Армії. Дуже вас малярія витіпала. Лікуватись треба, а то буде погано. Такі Червоній Армії непотрібні.
— А які ж їй потрібні ? Два роки служив, а тепер непотрібний став?
— Потрібні, насамперед, здорові люди. Одужаєте — і ви потрібні станете. Візьміть рецепт, в аптеці одержите хінін.
— Та-а-ак, все зрозуміло.— Кошовий надівав гімнастерку, немов хомут на норовистого коня, все ніяк не міг просунути голову в комір, штани застібнув уже на вулиці й просто попрямував в окружний комітет партії.
VI
На станції Міллерово Григорію — як демобілізованому червоному командирові — дали обивательську підводу. По дорозі додому він у кожній українській слободі міняв коней і за добу доїхав до границі Верхнє — Донського округу. В першому ж козачому хуторі голова ревкому — молодий червоно-армієць, що недавно повернувся з армії,— сказав :
— Доведеться вам, товаришу командир, їхати волами. Коней у нас на весь хутір одна, і та на трьох ногах ходить. Всіх конячок на Кубані залишили у відступі.
.— Може нею якнебудь доберуся? — спитав Григорій, постукуючи пальцями по столу, допитливо дивлячись у веселі очі меткого голови.
— Не доберетесь. Тиждень будете їхати і однаково не доїдете! Та ви не турбуйтесь, воли в нас є справні, ходо-виті, і нам однаково треба підводу у Вешенську посилати, телефонний дріт відправити, завалявся в нас тут після цієї війни; от вам підводу й міняти не доведеться, аж додому вас приставить.— Голова примружив ліве око і, усміхаючись та лукаво підморгуючи, додав: — Дамо вам найкращих волів і підводчицю — молоду вдову... Є в нас тут одна така зараза, що краща й уві сні не присниться! З нею й незчуєтесь, як удома .будете. Сам служив,— знаю все це і всяку таку воєнну нужду...
Григорій мовчки прикидав у голові: ждати подорожну підводу — нерозумно, йти пішки — далеко. Доводилось погоджуватись і їхати волами.
Через годину під'їхала підвода. Колеса на старенькій гарбі рипіли, аж вищали, замість задньої крижівниці стирчали уламки, віхтями звисало недбало накидане сіно. "До-воювалися!"— подумав Григорій, з огидою дивлячись на убогу справу. Підводчиця йшла поруч з волами, помахуючи батіжком. Вона справді була дуже гарна й ставна. Трохи псувала їй фігуру масивна, не на її зріст, грудь, та. косий шрам на круглому підборідді надавав обличчю виразу нехорошої бувалості й немов би старив смугло — рум'яне молоде обличчя, коло перенісся обсипане дрібним, як просо, золотавим ластовинням.
Поправляючи хустку, вона примружила очі, уважно оглянула Григорія, спитала :
— Це тебе везти, чи що?
Григорій устав з ганку, застебнув шинель.
— Мене. Дріт уклала ?
— А я їм проклята вкладати ? — дзвінко закричала козачка.— Кожен день‘у їзді та в роботі! Я їм — абищо? Не бійсь, самі той дріт накладуть, а як ні, то я й порожнем поїду!
Вона носила на гарбу, мотки дроту, голосно, але без злості, лаялася з головою і зрідка скоса й допитливо поглядала на Григорія. Голова весь час посміхався, дивлячись на молоду вдову з щирим захопленням. Інколи підморгуючи Григорію, він наче говорив : "От які в нас молодиці є! А ти не вірив!"
За хутором далеко прослався бурий, збляклий осінній степ. Від ріллі повз через дорогу сизий потік диму. Орачі палили виволочки — сухий, кущуватий жабрій, вицвілу волокнисту брицю. Запах диму розбудив у Григорія сумні спогади: колись то й він, Григорій, орав на зяблю в глухому осінньому степу, дивився ночами на мерехтяче зірками чорне небо, слухав перегуки гусячих ключів, що летіли в височині... Він неспокійно заворушився на сіні, подивився збоку на підводчицю.
— Скільки тобі літ, молодичко?
— Під шістдесят,— кокетливо відповіла вона, усміхаючись самими очами.
— Ні, без жартів.
— Двадцять перший.
— І вдова ?
— Вдова.
— Куди ж чоловіка поділа?
— Вбили.
— Давно ?
— Другий рік пішов.
— У повстання, чи як ?
— Після нього перед осінню.
— Ну, і як живеш ?
— Живу сяк — так.
— Нудьгуєш ?
Вона уважно подивилась на нього, насунула на губи хустку,, ховаючи усмішку. Голос її зазвучав глухіше, і якісь нові інтонації з'явилися в ньому, коли вона говорила :
— Ніколи нудьгувати за роботою.
— Без чоловіка, кажу, нудьгуєш ?
— Яз свекрухою живу, в хазяйстві роботи багато.
— А без чоловіка як обходишся ?
Вона обернулась до Григорія обличчям. На смуглих вилицях її проступив рум'янець, в очах спалахнули й погасли рудуваті іскорки.
— Про що це ти ?
— Про це саме.
Вона зсунула з губ хустку, протяжно сказала :
— Ну, цього добра вистачає! Світ не без добрих людей ...— І, помовчавши, казала далі: — Яз чоловіком і жіночого життя не встигла розкуштувати. Місяць тілечки й пожили, а потім його забрали на службу. Обходжуся якось без нього. Тепер полегшало, молоді козаки поприходили у хутір, а то було погано. Соб, лисий ! Соб ! Отак то, служивенький ! Така моя житуха.