Вона виразно бачила волів, що паслись на полинистій межі, гарбу з напнутим над нею рядном, чула тріскучий. дзвін коників, вдихала нудко гіркий запах полину... Вона побачила й себе — молоду, рослу, вродливу ... Ось вона: йде, поспішає до стану. Під ногами її шурхотить, коле голі литки стерня, гарячий вітер сушить на спині мокру від поту, забрану в спідницю сорочку, обпікає шию. Лице її пашить рум'янцем, від припливу крові тонко дзвенить у вухах. Вона придержує зігнутою рукою важкі, тужаві, налиті молоком груди і, зачувши, як дитина заходиться плачем,' іде швидше, на ходу розстібаючи комір сорочки.
Обвітрені ,губи її тремтять і усміхаються, коли вона дістає з почепленої до гарби колиски крихітного смуглого Гришку. Придержуючи зубами мокрий від поту шнурок натільного хрестика, вона поквапливо дає йому грудь, крізь зціплені зуби шепоче: "Любий ти мій, синочок ! Прехороший ти мій ! Заморила тебе голодом мати..." Гришко, все ще ображено схлипуючи, ссе й боляче прикушує зубенятами пипку. А поруч стоїть, клепає косу, молодий чорноусий гришків батько. Спід оїіущених вій вона бачить його усмішку й голубі білки усміхнених очей... їй важко дихати від спеки, піт спливає з лоба й лоскоче щоки, і мерхне, мерхне світло перед очима.
Вона очутилась, провела, рукою по мокрому від сліз обличчю й потім довго лежала, мучачись від страшного припадку задухи, часом непритомніючи.
З вечора, коли Докійка з чоловіком поснули, вона зібрала останні залишки сили, встала, вийшла надвір. Оксана, що допізна шукала зниклу з череди корову, поверталась додому й бачила, як Іллівна, повільно ступаючи, похитуючись, пішла на тік. "Чого ‘ це нона, хвора, туди пішла ?" — здивувалась Оксана і, обережно підійшовши до плоту, що відгороджував мелеховський тік, заглянула туди. Світив повний місяць. Із степу набігав вітрець. Від ожереду соломи на голий, втовчений кам'яними котками тік лягала густа тінь. Іллівна стояла, придержуючись руками за тин, дивилась у степ, туди, де наче недосяжна далека* зірочка мерехтіло розпалене косарями багаття. Оксана виразно бачила осяяне блакитним місячним світлом припухле обличчя Іллівни, сиве пасмо волосся, що вибилось спід чорної бабської шальки.
Іллівна довго дивилась у присмеркову степову синяву, а потім неголосно, наче він стояв недалеко біля неї, покликала :
— Гришенько ! Рідненький мій ! — Помовчала, і вже іншим, низьким і глухим голосом сказала : — Кровинонько моя!
Оксана вся здригнулась, пойнята незбагненним почуттям туги і страху, і, раптом одхилившись від плоту, пішла до хати.
Тієї ночі Іллівна зрозуміла, що скоро помре, що смерть уже стоїть у неї в головах. На світанку вона дістала з скрині сорочку Григорія, згорнула й поклала під подушку ; приготувала й своє, на смерть, у що мали її вбрати після останнього зітхання.
Вранці Докійка, як завжди, прийшла провідати матір. Іллівна дістала спід подушки акуратно згорнуту сорочку Григорія, мовчки подала її Докійці.
— Що це ? — здивовано спитала Докійка.
— Гришина сорочка ... Віддай чоловікові, нехай носить, на ньому його стара, мабуть, зіпріла від поту...— ледве чутно промовила Іллівна.
Докійка побачила чорну, материну спідницю, сорочку і ма-терчаті чирики, що лежали на скрині,— все, в що вбирають покійниць, випроваджаючи їх у далеку дорогу,— побачила й зблідла.
— Що це ви, мамуню, на смерть приготувались? Приберіть його ради Христа ! Господь з вами, рано вам про смерть .думати !
— Ні, пора мені...— прошепотіла: Іллівна.— Моя черга ... Діток бережи, доглядай, поки Гриша повернеться ... А я вже його, видно, не діждусь... Ой, не діждуся !..
Щоб Докійка не бачила її сліз, Іллівна одвернулась до стіни й закрила обличчя хусткою.
Через три дні вона померла. Ровесниці Іллівни обмили її тіло, нарядили в смертне, поклали на столі в кімнаті. Увечері Оксана прийшла попрощатися з покійною. Вона, насилу впізнала в похорошілому й строгому обличчі мертвої маленької бабусі образ колишньої гордої й могутньої Іллівни. Доторкнувшись губами до жовтого, холодного лоба покійної, Оксана помітила знайоме їй, непокірне пасмо сивого1 волосся, що вибилось спід біленької хустинки на голові, і крихітну, круглу, зовсім як у молодої, раковинку вуха.
По згоді з Докійкою Оксана завела дітей до себе. Вона нагодувала їх — мовчазних і наляканих новою смертю,— поклала спати з собою. Дивне почуття пойняло її, коли вона обіймала принишклих діток рідної їй людини, що пригорнулись до неї з обох боків1. Півголосом вона сталаї розказувати їм чувані в дитинстві казки, щоб хоч чимнебудь розважити їх, відвернути від думок про мертву бабусю. Тихо, співучо доказувала вона казку про. бідного сирітку Івасика :
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Занесіть мене В рідну сторононьку...
і
І не встигла докінчити казку, як почула рівне дихання дітей. Мишко лежав скраю, тісно притулившись лицем до її плеча. Оксана рухом плеча обережно поправила його закинуту голівку і раптом відчула в серці таку безжалісну, пекучу тугу, що горло їй перехопила спазма. Вона заплакала тяжко й гірко, здригаючись від ридання, але навіть не могла витерти сліз : на руках її спали діти Григорія, а їй не хотілося їх будити.
IV
Після смерті Іллівни Кошовий, що лишився в> домі єдиним і повновладним господарем, здавалося б, мусив був. ще з більшою запопадливістю взятись за перебудову господарства, за дальше його поширення, але на ділі вийшло не так: що день, то з меншою охотою працював Мишко, все частіше десь ходив з дому, а вечорами допізна сидів на ганку, курив, думав про щось своє. Докійка не могла не помітити зміни, що сталася з чоловіком. Вона не раз здивовано спостерігала, як Мишко, що раніше трудився до цілковитого самозабуття, раптом ні з того, ні з сього кидав сокиру або рубанок і сідав десь осторонь відпочивати. Те саме було й у полі, коли сіяли жито : обійде Мишко два рази гони, спинить волів, скрутить цигарку й довго сидить на ріллі, покурює, морщить лоба.
Докійка, що успадкувала від батька практичну кмітливість, з тривогою думала: "Ненадовго його вистачило ... Або хворіє, або просто лінується. Біди я наберуся з таким чоловіченьком І Неначе він у чужих людей живе : півдня курить, півдня чухається, а робити ніколи ... Треба з ним побалакати якось обережно,-щоб не розсердився, а то якщо він І далі так упадатиме за хазяйством, то злиднів з хати й лопатою не вигребеш ..."