— їж ти, ради бога, дужче! Такий же ти худий, що аж дивитись, на тебе тяжко ... Теж жених ! 1 і зараз же почала збирати свої вбрання,— Іллівна змінила рішення.
— Опам'ятайся ! — злякано вигукнула' вона.— Що ж я сама з дітьми робитиму ? Пропадати нам ? .
— Як знаєте, мамо, а я посміховиськом у хуторі не хочу бути,— тихо сказала Докійка, продовжуючи викидати з скрині дівоче своє добро.
Іллівна довго беззвучно ворушила губами, потім, важко ступаючи, пішла до покуття.
— Ну, що ж, доченько ...— прошепотіла вона, знімаючи образи,— коли вже ти так надумала, господь з тобою, іди...
Докійка швиденько стала навколішки. Іллівна благословила' її, сказала тремтячим голосом :
— Цим образом мене покійна мати благословляла... Ой, подивився б на тебе зараз батько ... Пам'ятаєш, що він говорив про твого судженого ? Бог бачить, як мені тяжко ...— і, мовчки повернувшись, вийшла в сіни.
Хоч як старався Мишко, хоч як умовляв! наречену не вінчатися,— уперта дівка правила своєї. Довелось Мишкові через силу погодитись. В думці проклинаючи все на світі, він готувався до вінчання так, начебто мав іти на страту. Вночі піп Віссаріон нишком обкрутив їх у порожній церкві. Після обряду він поздоровив молодих, напутливо сказав :
— От, молодий радянський товаришу, як буває в житті: минулого року ви власноручно спалили мій дім, так би мовити, пустили його вогнем, а сьогодні довелось мені вас вінчати ... Не плюй, кажуть, у колодязь, бо він, може, здасться. Проте, я радий, душевно радий, що ви опам'ятались і знайшли дорогу до церкви христової.
Цього вже стерпіти Мишко не зміг. Він мовчав у церкві весь час, соромлячись своєї безхарактерності і обурюючись на самого себе, але тепер люто скоса зирнув на злопам'ятного попа, пошепки, щоб не чула Докійка, відповів:
— Жалко, що втік ти тоді з хутора, а то б я тебе, чорте довгогривий, разом з домом спалив ! Зрозуміло тобі, ну ?
Ошелешений несподіванкою піп, часто кліпаючи, витріщився на Мишка, а той сіпнув свою молоду жінку за рукав, суворо сказав : "Ходімо !" і, гучне тупаючи армійськими чобітьми, пішов до виходу.
На цьому невеселому весіллі не пили самогонки, не горлали пісень. Прохір Зиков, що був на весіллі за дружка, другого дня довго відпльовувався і скаржився Оксані:
— Ну, дівко, й весілля було ! Михайло в церкві щось таке ляпнув попові, що в старого аж рот набік перекосило ! А на вечерю, бачиш ти, що було ? Смажена курятина та кисле молоко ... хоч би капелиночку самогону поставили, чорти ! Подивився б оце Григорій Пантелевич, як його сестричку засва-
241
16. Тихий Дон. 194
тали... За голову взявся б! Ні, дівко, кінець! Я тепер на ці нові весілля не ходок ! На собачому весіллі, і то веселіше, там хоч шерсть собацюри один з одного рвуть, галасу багато, а тут ні випивки, ні бійки, будь вони, анахтеми, прокляті! Віриш, так розіритувався після цього весілля, що цілу ніч не спав', лежав, чухався, наче мені, сказати, пригорщу бліх під сорочку пустили...
З того дня, як Кошовий осів у мелеховському обійсті, все в господарстві пішло по — інакшому: за: короткий строк він полагодив огорожу, перевіз і склаві на току степове сіно, майстерно вивершивши обсмиканий стіжок ; готуючись до збирання хліба, наново переробив! воза і крила до лобогрійки, ретельно вистругав тік, відремонтував: стареньку віялку й полагодив кінську збрую, бо потай мріяв1 виміняти пару волів1 на коня і не раз казав. Докійці: "Треба нам розжитись на коняку. Пла-кана їзда на цих клишавих апостолах". У комірчині він якось випадково знайшов відерце білила й ультрамарину і зараз же вирішив пофарбувати сірі від ветхості віконниці. Мелеховський дім наче помолодів1, глянувши на світ яскраво — блакитними очима вікон...
Завзятим господарем став Мишко. Не зважаючи на хворобу, він працював, не покладаючи рук. В усякій роботі йому помагала Докійка.
За недовгі дні заміжнього життя вона помітно покращала і начебто поширшала в плечах і стегнах. Щось нове з'явилося у виразі її очей, у ході1, навіть у манері поправляти волосся. Зникли раніше властива їй незграбність рухів;, дитяча розмашистість і жвавість. Усміхнена і принишкла, вона дивилась на чоловіка закоханими очима й не бачила нічого кругом. Молоде щастя завжди невидюще...
А Іллівна що день, то виразніше й болючіше відчувала підступаючу до неї самотність. Вона стала зайвою в домі, в якому прожила майже все своє життя. Докійка з чоловіком працювали так, наче на порожньому місці створювали власне гніздо. З нею вони ні про що не радились і не питали її згоди, коли думали робити щось нове в господарстві; якось не знаходилось у них і ласкавого слова для старої. Тільки сідаючи за стіл, вони перемовлялися з нею кількома незначними фразами, і знов Іллівна залишалась сама з своїми невеселими думками. її не тішило щастя дочки, присутність чужої людини в домі — а зять так само лишався їй чужим — тяжила. Саме життя стало для неї тягарем. За один рік втративши стільки близьких її серцю людей, вона жила, надломлена стражданням, постаріла й жалюгідна. Багато довелось зазнати їй горя, мабуть аж надто багато. Вона вже не мала сили опиратись йому і жила, повна суєвіркого передчуття, що смерть, яка так часто занадилась навідувати їх сім'ю, ще не раз переступить через поріг старого мелеховського дому. Примирив-шись з одруженням Докійкй, Іллівна хотіла лише одного : діждатись Григорія, передати йому дітей, а потім назавжди заплющити очі. За своє довге і трудне життя вона вистраждала це право на відпочинок.
Нескінченно тяглися довгі літні дні. Жарко світило сонце. Але Іллівну вже не гріло колюче сонячне проміння. Вона подовгу сиділа на ганку, на самому пригріві, нерухома й байдужа до всього навколо. Це була вже не колишня непосидюща і дбайлива господиня. їй нічого не хотілось робити. Все це було нідочого і здавалось тепер непотрібним і нікчемним, та й сили бракувало, щоб трудитися, як колись бувало. Часто вона розглядала свої роздавлені довголітньою роботою руки, в думці говорила : "От уже й відпрацювали мої рученьки ... Пора на спочивок... Зажилась я, годі... Аби тільки діждатись Гришеньки..."
Лише один раз до Іллівни вернулась, та й то ненадовго, колишня життєрадісність. По дорозі з станиці зайшов Прохір, ще здалека гукнув: